В молодості я стала матір’ю п’яти дітей, а на старості залишилась сама без потреби для них…
Дарувала життя п’ятьом дітям. Віддавалась їм сповна, не шкодуючи сил, здоров’я, не беручи до уваги власні бажання. Це було тридцять років тому, в маленькому селі під Харковом, де кожен день був боротьбою за їхнє щастя. Тепер мої сини та доньки розлетілися по світу, завели власні родини, а я залишилася на самоті, дивлячись у порожнечу, що вони залишили.
З доньками в мене зв’язок міцний, як сталь. Вони приїжджають до мене, привозять гостинці, допомагають по господарству, наповнюють дім теплом і сміхом. Усі свята ми святкуємо разом — вони знають, як я сумую на самоті, як мене гнітить тиша. У мене великий дім, місця вистачає всім, і я завжди чекаю їх з розкритими обіймами. Але сини… Наче чужі. Схоже, я їм не матір, а випадкова тінь з минулого. Я розумію, що в них свої дружини, діти, справи. Але чи можна так просто викреслити ту, що дарувала тобі життя?
Коли мій чоловік, Іван, подзвонив їм і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахнулися, як від настирливої мухи. Будинок заливало дощем, вода капала прямо на підлогу, а ми з чоловіком віддали останню пенсію чужим робітникам, щоб врятувати своє гніздо. Сини навіть не запитали, як ми впорались. Вони не телефонують, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш хоч слова, хоч крапелю поваги до старості, від них — гробова тиша.
Не думаю, що їхні жінки налаштовують проти нас. Здається, це їхній вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від непотрібного вантажу. Я придивлялася до невісток — усі троє нібито добрі, розумні жінки. Але сини постійно посилаються на роботу, на справи, на вічну зайнятість. А що, доньки не працюють? У них немає родин? Чому ж вони знаходять час, щоб приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми жінками навіть внуків не покажуть, не дадуть порадіти їхнім дзвінким голосам?
Зараз нам з Іваном потрібна допомога більше, ніж будь-коли. Здоров’я руйнується, як старий будинок під вітром, а сини відвернулися, ніби ми для них померли. Доньки з зятьами возять нас по лікарнях, платять за ліки з власної кишені, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопчики, яких я виростила, годувала з ложки, вчила жити — кинули нас на призволяще.
Два роки тому середня дочка, Оля, потрапила в страшну аварію. Тепер прикута до інвалідного візка, і замість допомоги нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, минулого року поїхала в Канаду за кращим життям — її зрозуміти можна, але вона далеко, і я залишилась без її підтримки. Вона пропонувала найняти доглядальницю, але я відмовилася, мало не розплакавшись від образи. Я народила п’ятьох дітей, щоб на старості чужа жінка витирала мені сльози і варила суп? Це винагорода за всі мої жертви?
Одна з невісток, дружина молодшого сина, якось сказала, що нам слід продати дім та перебратися в дім престарілих. «Там вас нагодують, за вами доглянуть, і ніхто не буде в претензії», — сказала вона з холодною усмішкою, ніби мова йшла про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке сказати? Я мало не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпомічні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто сил уже не тихо, і здоров’я підводить щодня. Ми не вимагаємо багато — лише крапельку уваги, трохи тепла від тих, кого виростили з любов’ю.
Знову переконалась: ближче доньок нікого немає. Вони — моя опора, ангели-охоронці, що не дають впасти у безодню самотності. А сини… Нехай Бог їх судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише порожнечу і байдужість. Невже я заслужила, щоб на старості мене забули ті, заради кого я жила?
