Усе було гаразд. Згідно з УЗД, дитина розвивалася чудово. Проте народження було складним. Це була дівчинка, але зі значними проблемами зі здоровям. Лікарі почали наполегливо радити мені залишити донечку, адже стан її був непростий.
Малеча перебувала в інкубаторі. Коли мій чоловік прийшов у лікарню, лікар чесно попередив його, що дитина може не вижити, а якщо й виживе це буде великим тягарем для родини. Чоловік довго думав і, зрештою, вирішив залишити нас, щоб не руйнувати собі життя. Я мовчала була занадто пригнічена, щоб сперечатися.
Та перед випискою я зрозуміла: не покину свою дочку. Чоловік зібрав речі та пішов. Я поверталася з дитиною додому у порожню квартиру. Залишилася зовсім сама. Тоді я вирішила боротися за свою Марусю. Обходила лікарів у Києві, зверталася до різних спеціалістів, хапалася за кожен шанс. І поступово все почало змінюватися на краще.
Підтримка прийшла від багатьох матерів, які мали дітей із хворобами. Одного разу, в дитячій лікарні, я познайомилася з чоловіком на ймення Олег. Він розповів мені свою історію: дружина залишила його заради молодшого чоловіка, дітей у них не було, а він залишився самотнім.
Олег дивився на мою Марусю з такою ніжністю, що в мене навернулися сльози. Він підтримав нас порадою, знаннями, допоміг гривнями. Так ми стали близькими людьми, і з часом зрозуміли, що не хочемо більше розлучатися. Ми одружилися.
Зараз Маруся майже здорова. А ще в нашій родині зявився хлопчик маленький Назарко.
Головний висновок: навіть у найважчі хвилини не варто опускати руки. Любов і підтримка можуть творити дива, навіть коли здається, що виходу немає. Найкраще рішення боротися за своїх рідних і не втрачати віри в краще.
