Сьогодні, коли я думаю про ці події, все ще не віриться, що таке могло трапитися саме з нашою родиною. Наш єдиний син Віктор ошелешив нас новиною: він має намір одружитися. Йому тільки-но виповнилося 22 роки, і зізнаюся, спочатку я розгубилася. Але потім згадала, як ми з чоловіком теж дуже рано пішли під вінець чоловік мав лише 22, а мені тоді було 19. Як кажуть у нас в Україні, доля така не сперечайся. Тим більше, його обраниця, Марічка, здалась нам гарною і вихованою дівчиною навчалася з Віктором в одній групі у Львівському університеті.
Коли зрозуміли, що рішення прийнято і відступати нікуди, почали готуватися до святкування. Все-таки, у нас Віктор один-єдиний син захотіли зробити для нього красиве весілля в нашому місті, у Тернополі.
Згідно звичаю, ми з чоловіком вирушили на знайомство до мами Марічки, Олени, в одне невелике село поруч із Тернополем. Чесно кажучи, про дівчину знали небагато лише бачили кілька разів у нас вдома. Відомо було, що Марічка живе з мамою, тож і поїхали просити руки й серця їхньої дочки. Звісно, попередили Олену заздалегідь про наш візит.
Чоловік придбав великий букет, я спекла сирник із вишнями, несла в подарунок як годиться нашому звичаю. Коли приїхали, були вражені чистотою і затишком їхнього двору: квітники, акуратно підстрижений газон, навіть наповнений клунькою запах свіжоспеченого хліба.
Будинок хоч і старий, але доглянутий, наче з картинки. На порозі зустріла нас Олена життєрадісна, красива жінка, одразу так сподобалась. Запросила до хати, поставила на стіл домашній пиріг, грибну юшку, наливку на калині. Дуже щиро пригощала, ми душевно поговорили, і ще раз переконалися, що Марічці пощастило з мамою.
Але про весілля домовитися не вдалося. Олена відразу чесно сказала: не має змоги фінансово допомогти з весіллям, навіть невелика сума непідйомна для них. Я помітила, як Марічка ніяково опустила очі, а Віктор теж змовк. Синові весілля хотілося не через себе він прекрасно знав, що Марічка про таку подію мріяла з дитинства.
Ми з чоловіком ще вдома вирішили: весілля влаштуємо власним коштом, на сина економити не будемо, а там життя покаже. Запропонували Олені, щоб вона запросила своїх найближчих рідних, адже всі розуміють: гості, як ведеться, завжди приходять із “конвертами” так і відібємо хоча б частину витрат на ресторан. Олена довго вагалася, чи приймати нашу допомогу, але ми її вмовили: найважливіше, щоб діти були щасливі.
За кілька днів до весілля несподівано у двері подзвонили. На порозі стояла Олена знервована, але рішуча. Я запросила її на чай, а вона, помовчавши трохи, поклала переді мною білий конверт. Виявляється, настільки незручно було погоджуватися на нашу допомогу, що Олена оформила кредит у банку, щоб внести свою частину в підготовку до весілля, принесла 18 тисяч гривень. Ми з чоловіком ледь не зісльозилися, відмовляли, казали поверніть у банк, не беріть на душу кредитних зобов’язань, ви й так живете скромно. Але Олена стояла на своєму, рішення прийняте: “Діти повинні стати на рушничок щастя, як у людей”.
Весілля вдалося на славу. Діти світилися від щастя. Я ще й зараз непритомнію від спогадів, як розцвіла того вечора Олена: сукня бірюзова, гарна зачіска, легкий макіяж. Здалась мені значно молодшою за свої роки їй тоді лише 45 було, давно вже розлучена, доньку піднімала сама.
А далі сталося ще дивніше. На весілля приїхав мій брат Василь йому 46, уже десятий рік працює в Польщі, після розлучення там і осів. Весь вечір між Василем і Оленою літали іскорки, і по закінченню свята брат сказав, що хоче затриматися в Тернополі ще на тиждень. Я зразу зрозуміла, у чому тут справа.
Наступної неділі ми вдруге їхали в те саме село, але тепер уже Василь сватався до Олени! Їх стосунки швидко розвинулись, одружилися, і вже за кілька місяців брат перевіз Олену до себе в Польщу. Так моя сваха стала рідною сестрою і тепер вона по справжньому щаслива. Я щиро радію за наших дітей і за долю, яка подарувала моїй родині стільки світлих моментів.
