Наша донька хоче вийти заміж за ледаря, а ми в розпачі!
У нашому затишному містечку на заході України, де зими сніжні, а люди звикли цінувати тепло родинного дому, ми з чоловіком завжди намагалися дати доньці все найкраще. Та ось наше серце стискається від тривоги: наша дівчина збирається за чоловіка, який, здається, не здатен ні на що, крім порожніх обіцянок і лінощів.
Я і мій чоловік, Василь, знаємо, як важко знайти справжнього чоловіка. Колись мої батьки були рішуче проти нього. Мати боялася його захоплення мотоциклами — він постійно возився зі старим «Дніпром», і їй здавалося, що це небезпечно. А батько мріяв видати мене заміж за сина свого друга, заможного лікаря. Але я закохалася у Василя без пам’яті. Його доброта, працьовитість і турбота переконали мене, і я пішла проти волі батьків. Ми одружилися, і роки довели, що я не помилилася. Разом ми виростили нашу доньку, Соломію, і вклали в неї всю душу, щоб вона ні в чому не потребувала.
Соломія завжди була нашою гордістю: розумна, цілеспрямована, з вогнем у очах. Два роки тому вона вступила до університету у Львові і там зустріла хлопця на ім’я Артем. Спершу ми раділи за неї — кохання в юності таке чудове! Але чим більше ми дізнавалися про Артема, тим більше зростала наша тривога. І ось тепер Соломія оголосила, що хоче за нього заміж. Ми з Василем у жаху, бо Артем — справжній ледар, і це не просто слова.
Ми бачили це на власні очі, і не раз. Кожного літа Соломія підробляє: то в кав’ярні, то помічницею в офісі. Вона збирає гроші, щоб наприкінці серпня поїхати з Артемом на море. А що робить він? Нічого. За два роки він навіть не спробував знайти роботу, навіть тимчасову. Соломія тягне все на собі, а він лише користується її працею, наче так і має бути. Це розриває нам серце — наша донька заслуговує кращого!
Однажды батьки Артема почали ремонт у квартирі. Ми, бажаючи полагодити стосунки, запропонували допомогу. Приїхали, привезли інструменти, фарбу, шпалери. І що ж? Поки ми з Василем клеїли шпалери й вирівнювали стіни, Артем сидів у своїй кімнаті, занурений у комп’ютер. Він грав у свої нескінченні ігри, навіть не запропонувавши нам чашку кави. Ми, чужі люди, працювали у їхньому домі, а він, здоровий молодий хлопець, не пошевелив і пальцем. Мене тоді як громом ударило: невже це та людина, з якою моя донька хоче прожити життя?
Артем взагалі живе у своєму віртуальному світі. Він годинами сидить за комп’ютером, майже не спілкується з людьми, а якщо й говорить, то лише про свої ігри чи про те, як йому «все набридло». Я не можу уявити, як Соломія буде щасливою з таким чоловіком. Вона — як яскрава зірка, а він тягне її вниз, у болото своєї байдужості. Я знаю, що цей шлюб стане для неї пасткою, але як переконати її у цьому?
Ми намагалися говорити з Соломією,
