Наша свекруха знову прилетіла. Вранці вона вривалася до нашої спальні з криками:

У нас переночувала свекруха, Ганна Петрівна. Зранку вона вривається до нашої спальні з криком: «Вставай, Марічко, подивись, що у твоїй кухні коїться!» Я зриваюся з ліжка, ще в піжамі, серце стукотить, наче божевільне. Лечу коридором, на ходу накидаю ста́рий халат, вдихаю повітря може, щось горить? А може, газ не вимкнули? В голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха пригода. Заходжу до кухні, а там таргани. Ціла зграя рудих потвор товчеться під столом, тарганить по тарілках, по вчорашніх вечерях, які мені лінь було прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростила цих комах, щоб її шокувати.
«Марічко, у тебе завжди так?» починає вона, а голос аж тремтить від злості, «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, немов у якомусь комірчику!» Я стою, наче громом прибита, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчорашнього, бо після роботи ледве волочила ноги. Діти плакали, чоловік, Тарас, щось бурмотів про футбол, а я мріяла лише впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що саме цієї ночі таргани вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взагалі зявилися? Ми ж живемо не в якомусь закинутому будинку, у нас квартира, все охайно. Ну, майже охайно.
Ганна Петрівна, звісно, не замовкає. «За моїх часів, каже, такого не бувало! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогодні молодь лінива, тільки й умієть у телефонах сидіти!» Киваю, ковтаю зневагу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Починаю метушитись: хапаю ганчірку, змиваю тарганів, витираю стіл, тарілки, все, що під руку попадається. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Тут не протерла! А що це за пляма? Ти цеглу ніколи не миєш?» Леледь стримуюся, щоб не відповісти різко. Думаю: «Ну, Ганна Петрівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, іноді крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися безглуздо.
Поки я воюю з тарганами, Тарас, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, а замість того щоб допомогти, лише посміхається: «О, Марічко, ти що, зоопарк відкрила?» Кидаю на нього такий погляд, що він одразу замовкає і йде чаю варити. А свекруха тільки головою хитає: «Бачиш, і твій чоловік несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпестився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І справді вона сідає за стіл, вже блискучий від мого миття, і починає: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте таргани в кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Петрівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади Це ж не просто таргани для неї це доказ, що я погана господарка, погана дружина, а може, і погана мати. І от я мию, витираю, прибираю, а вона все знайде, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, весь день як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? Будинок старий, трухляві труби, підвал сирий вони, мабуть, там і плодяться.
Нарешті закінчила прибирання, кухня сяє, немов у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоюється, але все ж кидає: «Треба, Марічко, слідкувати за порядком. Адже це твій дім, твоя сімя. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а всередині кричу: «Залиш мене в спокої!» Тарас, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеально чисту кухню і думаю: чи справді я така погана господарка? Може, Ганна Петрівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, що сімя це не досконала кухня, а любов не лише блискучі тарілки.