Наші онуки найдорожчі, але нам уже не вистачає сил, щоб тягнути все це на собі.
Кажуть, що діти то радість. Так само і внуки це щастя. І я з цим погоджуюся, але лише тоді, коли їх у міру і ти ще маєш змогу забезпечити всім необхідним. Ми з чоловіком маємо доньку. Так сталося, що коли їй виповнилося дев’ятнадцять, вона прийшла й сказала, що вагітна і чекає дитину. Народила одразу двійню. А згодом вийшла заміж. Я думала, що тепер якось усе налагодиться.
Та ні, все навпаки турбот лише побільшало, на нас усе звалилося. Молода мама, двоє малих дітей. Її чоловік також ще майже хлопець, заробляв саму мізерну зарплату. Отримувала пару тисяч гривень, що прожити неможливо. Ми з чоловіком змушені були йти на додаткову роботу, щоб підтримувати і своїх, і онуків. З ранку до ночі працювали.
Молоді деякий час жили в нас. Я зранку встаю на роботу напівжива після безсонної ночі, бігала з однією і з другою дитиною, хоч донька могла хоч трішки спати. Зрозуміло, що здоров’я моє ставало гіршим з кожним днем.
Минуло три роки, наче вже стали на ноги, діти підросли. І тут донька каже, що знову вагітна. Я відразу відверто сказала: краще зроби аборт, бо і двох виростити важко. Та вона стояла на своєму хоче народжувати. Народила, і все знову по колу: потрібні гроші, ще одна дитина їсти просить. Знову з чоловіком працюємо як заведені. Хоч зять уже почав більше заробляти, але як утримати пятьох на його зарплату?
У чоловіка стався інсульт, у мене зявилися сильні болі в серці. Я зрозуміла, що ми фізично вже не витримаємо цього тягаря. Сказала доньці: тепер вони мусять якось самі ладнати. І тут вона ошелешила нас вагітна четвертою дитиною.
Я навіть не знала, що сказати. Вони що, думали, що ми з чоловіком будемо вічними? Виходить, покладали на нас усю відповідальність. Але ми вже просто не можемо це витримати. Я гублюся в думках, не знаю, як бути далі. Не хочу, щоб люди осуджували нас за те, що ми не підтримуємо свою єдину доньку. Але ж і так ми зробили все, що могли…
