Наші родичі завітали в гості й принесли подарунки. І невдовзі попросили сервірувати їх на стіл.
Одного дня наші родичі заявилися до нас у гості. Звичайно, попередили наперед, а ми чітко пояснили, що живемо скромно, ледве зводимо кінці з кінцями.
Це не означає, що ми ходимо голодні, але розкоші нам не світять. Я пенсіонерка, а син мій теж не Рінат Ахметов, аби купатися в грошах із ранку до вечора. Відвідувачів собі дозволити не можемо. Але прийшли не з порожніми руками накупили харчів та привезли гостинців.
Син чемно подякував за подарунки, а я вже хутенько все віднесла в комору. Як і було домовлено ми живемо скромно, тож попереджала їх заздалегідь. На обід була хлібина із маслом, печиво з чаєм. Родичі жерли з кислими мінами, проте мовчали. А мені байдуже я ж чесно всіх попередила: грошей нема, зате сумління чисте. Годували тим, що було у хаті.
На вечерю зварила легенький супчик, відрізала хліба, поклала трошки плавленого сиру, бутерброди з холодцем та знову чай. Вони, певно, чекали від нас кулінарних чудес, але лише насупили брови.
Тут одна родичка вирішила поцікавитись: чого це ми їх своїми ж гостинцями не пригостили? Я слухаю й не можу зрозуміти: це вони нам подарунки чи самі собі нанесли? Якщо собі, то хай би одразу просили у холодильник скласти, чобай не пропало.
Лаялись із нами довго, зіпсували весь настрій, а на ранок зібрали валізи й подалися геть. Чесно і на здоров’я. Спати під нашою стріхою я їх більше не хочу. Єдиний бонус: гостинці залишилися і пастила, і паштет, і зефір, і яблука бодай якась користь із тієї тяганини. Ввечері ми із сином заваримо чаю, та й поласуємо солодощами по-людськи.
