Наші онуки любі, але сил на них уже не вистачає.
Кажуть, діти то щастя. Те саме стосується і онуків. Так, безумовно, я з цим погоджуюсь. Але це справедливо лише тоді, коли їх не надто багато і коли маєш змогу їх забезпечити. У нас із чоловіком є донька. Випало так, що у дев’ятнадцять вона повідомила нам, що при надії і чекає дитину. Народила двійню, і невдовзі вийшла заміж. Я думала, що з часом все владнається.
Зрозуміло, що всі клопоти впали на наші плечі. Юна мама з двома малюками. Її чоловік теж був молодий, заробляв копійки. Переважно ми з чоловіком допомагали їм матеріально. Довелося взяти ще одну роботу тільки так могли прогодувати дітей і онуків. З ранку до вечора працювали без відпочинку.
Молоді певний час жили з нами. Щоранку на роботу, а я ледве не втомлена після безсонної ночі: бігала до двійнят, щоб донька могла хоч трохи поспати. Звісно, здоров’я від такого режиму почало здавати.
Минуло три роки, молоді вже трохи стали на ноги, діти підросли. І тут моя донька каже, що знову вагітна. Одразу сказала їй прямо: буде складно, може, варто замислитись про інший варіант. Утримувати двох і так важко… Але вона наполягла: хоче народжувати ще. Народила і все повторилось: знову не вистачає грошей, знову потрібно працювати з останніх сил, щоб прогодувати ще одну дитину. Хоч зять став заробляти трохи більше, але як прогодувати пятьох на ті гроші?
Мій чоловік переніс інсульт, у мене почалися проблеми з серцем. Я зрозуміла: наші тіла просто не витримують такого навантаження. Сказала доньці, що тепер їм самим треба щось вигадувати. А вона як грім серед ясного неба повідомила: вагітна четвертою дитиною.
Я навіть слова не знайшла. Що вони там собі думають? Мабуть, сподіваються, що я з батьком будемо їм допомагати без кінця. А ми вже не маємо ні сил, ні здоров’я. Я не знаю, що робити. Не хочу, щоб люди осуджували нас, мовляв, не підтримуємо свою єдину доньку. Але ж ми вже зробили для них стільки, скільки могли.
Життя навчило мене, що любов до дітей і онуків щира й безмежна, але вона не повинна бути причиною для виснаження себе. Треба вміти вчасно сказати «досить» і дати дітям відповідальність за власне життя і майбутнє.
