Оленко, забери її, будь ласка! Я вже не можу більше, навіть торкатися до неї гидко!
Лесю всю трясло. Немовля на її руках плакало безупину.
Я обережно взяв на руки свою племінницю й кивнув.
Гаразд. Але це твоє рішення, потім не буде претензій?
Яких претензій? Забери її, вона мені не потрібна!
Ця дитинка зявилася на світ лише місяць тому. Ще з початку вагітності мені було ясно: з Лесею відбувається щось не те. Я спершу думав, що все через пізню вагітність. Сестра вже більше семи років була вдовою. Старші діти виросли, жили окремо. Відпустка до Одеси, несподіване коротке захоплення й раптове материнство для всіх це стало несподіванкою. Леся ніколи не була імпульсивною. Спочатку здавалося, що новина про дитину її тішить. Та потім я все частіше бачив, як вона то радіє, скуповуючи речі для немовляти, то зникає, мов тінь, мовчить днями.
Перед самими пологами Леся ні з ким не виходила на зв’язок: не відповідала ні мені, ні мамі, ні дітям. Я забив на сполох і знайшов сестру у пологовому, де вона збиралася писати відмову від дитини.
Лесю, що з тобою? Чому?
Не знаю… Нічого не відчуваю. Вона чужа для мене.
Як чужа?! Це ж твоя донька!
Скоро вона не буде моєю! Леся відвернулась до стіни.
Я привів маму. Леся погодилася забрати дитину додому. Мама наполягла, щоб вони з донькою тимчасово переїхали до неї начебто для допомоги, але всі разом наглядали за Лесею. Вона доглядала за малечею, але все робила ніби на автоматі, не затримуючись ні на мить довше біля доньки. Імя придумала бабуся, носив на руках я.
Лесю, я її заберу. Виховатиму, але трохи часу мине й кого вона мамою називатиме?
Мені байдуже. Головне аби не мене.
За тиждень оформили документи: я став офіційним опікуном племінниці. Лесю переїхала в інше місто.
Маленька Соломійка росла непосидючою і веселою дівчинкою. Рано почала ходити та говорити, мене називала татом.
Минуло дванадцять років.
Тату! Я сьогодні отримала три дванадцятки, а завтра в нас похід у кіно з класом! голос Соломійки лунав на весь дім.
Це вона?
Так, Лесю, це Соломійка. Я тебе дуже прошу…
Вітаю! Я Соломія. А ви?
У дверях кухні стояла висока струнка дівчинка з великими очима й здивовано переводила погляд з жінки за столом на мене я стояв біля вікна, блідний наче крейда.
Я… Леся. Я твоя мати, Соломіє.
Я ж просив… сердито глянув на сестру й пішов до доньки. Соломійко! Я все поясню!
Не треба, тату. Давай послухаємо. Ну, ви кажете, що моя мати Ви. Ну і?
Я приїхала за тобою. Хочу, щоб ти жила зі мною.
Навіщо?
Бо ти моя донька.
Ні, я не ваша. У мене є один тато, ось він і мені іншого не треба. А вас я бачу вперше й, сподіваюся, востаннє. Соломійка розвернулася й вийшла з кухні.
Я безсиллям опустився на стілець.
І чого ти цим досягла?
Ще нічого. Але досягну, будь певен. Якщо треба, навіть через суд.
Нащо тобі це? Ти ж сама відмовилась від неї, не хотіла бачити. Ніхто не розумів чому, а тепер ти повернулась і думаєш, що вона кинеся тобі на шию? Лесю, їдь до мами, далі поговоримо, мені до доньки треба.
До племінниці! підвелась Леся.
Я лише зітхнув. Зачинивши двері, пішов у кімнату до Соломійки.
Солю…
Тату, зачекай. Перед тим, як ти щось будеш казати, я хочу сказати тобі одне. Я все знаю. Рік тому, памятаєш, ми в бабусі прибирали? Я знайшла документи на опіку. Спершу страшенно розгнівалась, що ви все приховали від мене, хотіла з нею зустрітись і спитати чому? А потім зрозуміла, що мені це не потрібно. Ти мій тато, більше мені ніхто не треба!
Соломійко, рідна! Я тебе нікому не віддам.
Та я й сама себе не віддам! розсміялась дівча. Памятаєш мого однокласника Богдана? Зателефонуй його мамі вона юрист, працює з сімейними питаннями.
Зачекай, доню, не поспішай так ставати дорослою. Ти ще мала! Я тут головний і тато! віджартувався я, обійнявши доньку. Зателефонуємо, все вирішимо.
Далі були нерви, суперечки й суди. Але рішення залишилось без змін. Суд врахував думку Соломійки, яка категорично відмовилась жити з рідною матірю.
Ми з Лесею стояли біля будівлі суду.
Ну ось і все, нарешті це закінчилось, я з полегшенням зітхнув. Що тепер?
Поїду світ за очі, не буду заважати. Я допомагатиму, не відмовляйся. Гроші для Соломії відкладаю давно, документи у мами, залишила.
Нащо, Лесю, все це було? Чому ти тоді її залишила?
Не було жодного захоплення, брате Нічого не було Просто темний парк, пізня ніч.
Я спинився, затамувавши подих.
Ти мовчала? Стільки років тримала це в собі?
Ні змінила б нічого. Ось і мовчала. Я й не зрозуміла одразу, що вагітна думала, це ранній клімакс. А потім було вже пізно. Соломійці про це не кажи. Хай не знає. Це не її, а моє життя, і, може, колись вона мені вибачить.
Я притиснув сестру до себе, і ми разом подивилися туди, де з бабусею стояла Соломійка.
Іноді з найстрашнішого виростає щось справді прекрасне. Вона така красива! Леся витерла сльози, і вперше за стільки років я побачив у неї справжню світлу посмішку.
Ця історія навчила мене тому, що сімя це не тільки кровне споріднення, а найперше любов, підтримка й турбота. І навіть якщо обставини колись були нестерпними, ми самі творимо свою родину, і саме від нас залежить, чи буде в наших дітей справжній тато чи мама.
