— Оксано Василівно, ви зовсім з розуму з’їхали?! — голос завучі Людмили Степанівни різко порушив тишу методичного кабінету. — У п’ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?
Оксана акуратно склала методичні посібники в стопку, не піднімаючи очей. Руки тремтіли, але вона намагалася цього не показувати.
— Подінусь, Людмило Степанівно. Якось подінусь.
— Та ви ж розумієте, що робите? Тридцять шість років у школі! Поважена педагог, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гарну! Що ви там дома робитимете?
Оксана нарешті підняла голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.
— А що я тут роблю? Кожен день одне й те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюся до занять, наче сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Людмило Степанівно. Вони мене не чують.
— Дурнисть! Вчора ж Мар’яна Ковальчук казала, що тільки від вас її Андрійко математику розуміє!
— Розуміє… — гірко посміхнулася Оксана. — А на перервах що робить? У телефон уперся, як усі інші. Запитаю щось — миче у відповідь. Пояснюю задачу — дивиться у вікно. А вдома сидить до трьох ночі в цих своїх іграх.
Людмила Степанівна важко зітхнула, підійшла до вікна.
— Оксано, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?
— Не знаю, — тихо відповіла Оксана. — Чесно кажучи, уже не знаю.
Оксана йшла додому знайомими дворами, машинально рахуючи сходи під’їзду. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачувано, розписано по хвилинах.
— Мам, ти сьогодні рано! — здивувалася донька Наталка, визираючи з кухні. — Щось трапилося?
— Подала заяву, — коротко відповіла Оксана, проходячи у свою кімнату.
— Яку заяву? Мамо, ти куди? — Наталка кинулася слідом.
— Про звільнення.
Наталка зупинилася наче вкопана, потім схопилася за одвірок.
— Ти що, захворіла? Температура є? — Вона кинулася до матері, почала перевіряти її лоб.
— Відчепись, Наталко. Не захворіла. Просто вирішила.
— Як вирішила?! Мамо, ти розумієш, що говориш? — Наталка сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!
Оксана зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.
— А що в мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилася на доньку втомленими очима. — Наталко, я кожного ранку прокидаюся, наче на страту. Іду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю в сотний раз одне й те саме, а в голі одна думка: коли ж це закінчиться?
— Мам, ну це ж у всіх буває! Професійне вигорання називається. Треба у відпустку поїхати, відпочити…
— Відпочити? — Оксана гірко засміялася. — Наталко, я сорок років не відпочивала. Сорок років кожен день у школу, кожен вечір із зошитами. Кожні вихідні готуюся до уроків. Кожну відпустку — курси підвищення кваліфікації або город копаю. Коли мені відпочити?
Наталка мовчала, перебираючи край светра.
— А що Віктор скаже? — нарешті запитала вона.
— А до чого тут Віктор?
— Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…
— Ми що? — Оксана повернулася до доньки. — Бачимося раз на тиждень, по неділях. Ідемо в кіно чи в театр. Потім він мене провожає додому, цілує в щоку й іде до себе. Ось уже три роки одне й те саме.
— Але ви ж збираєтеся…
— Збираємося? — Оксана підвелася, підійшла до дверОксана взяла онука за руку, посміхнулася дочці й сказала: “Тепер ми робимо наш власний крок — разом.”
