— Оксано Іванівно, ви зовсім з розуму з’їхали?! — голос завідувачки Тетяни Семенівни різко порушив тишу методичного кабінету. — У п’ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на добро?
Оксана акуратно склала методичні посібники у стопку, не підводячи очі. Руки тремтіли, але вона намагалась цього не показувати.
— Подінусь, Тетяно Семенівно. Якось подінусь.
— Та ви ж розумієте, що робите? Тридцять шість років у школі! Шанований педагог, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гарну! Що вам вдома робити?
Оксана нарешті підвела голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.
— А що я тут роблю? Кожен день одне й те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюся до занять, ніби сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Тетяно Семенівно. Вони мене не чують.
— Дурниці! Учора ж Дарина Коваленко казала, що тільки від вас її Олежко математику розуміє!
— Розуміє… — гірко усміхнулась Оксана. — А на перервах що робить? У телефон уп’явся, як усі інші. Запитаю щось — мичить у відповідь. Пояснюю задачу — дивиться у вікно. А вдома сидить до третьої ночі в цих своїх іграх.
Тетяна Семенівна важко зітхнула, підійшла до вікна.
— Оксанко, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх надо! Хто, як не ми?
— Не знаю, — тихо відповіла Оксана. — Чесно кажучи, уже не знаю.
Оксана йшла додому знайомими дворами, автоматично рахуючи східці під’їзду. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Все в її житті було передбачувано, розписано по хвилинах.
— Мам, ти сьогодні рано! — здивувалась донька Наталка, визираючи з кухні. — Щось трапилося?
— Написала заяву, — коротко відповіла Оксана, проходячи у свою кімнату.
— Яку заяву? Мам, ти куди? — Наталка кинулась слідом.
— Про звільнення.
Наталка зупинилась наче вкопана, потім вхопилась за одвірок.
— Ти що, захворіла? Температура є? — Вона кинулася до матері, почала щупати її лоб.
— Відчепись, Наталко. Не захворіла. Просто вирішила.
— Як вирішила?! Мам, ти розумієш, що говориш? — Наталка сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив добрий, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!
Оксана зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.
— А що у мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилась на доньку втомленими очима. — Наталко, я кожного ранку прокидаюся, немов на страту. Іду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю в сотний раз одне й те саме, а в голові одна думка: коли це все закінчиться?
— Мам, ну це у всіх буває! Професійне вигорання називається. Треба у відпустку поїхати, відпочити…
— Відпочити? — Оксана гірко розсміялась. — Наталко, я сорок років не відпочивала. Сорок років кожен день до школи, кожен вечір із зошитами. Кожні вихідні готуюся до уроків. Кожну відпустку курси підвищення кваліфікації чи город копаю. Коли мені відпочити?
Наталка мовчала, тереблячи край кофти.
— А що Віктор скаже? — нарешті запитала вона.
— А до чого тут Віктор?
— Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…
— Ми що? — Оксана повернулась до доньки. — Бачимось раз на тиждень, у неділю. Ідемо у кіно чи театр. Потім він мене провожає додому, цілує в щоку й іде до себе. Ось уже три роки одне й те саме.
— Але ви ж плануєте…
— Плануємо? — Оксана підвелась, підійшла до дзеркала. — Наталко, подивись на мене. Що ти бачиш?
Наталка ніяково знизала плечима.
— Бачу маму.
— А я бачу стару жінку. Сиве волосся, яке я фарбую щомісяця в одному й тому салоні. Зморшки, що додаються щороку. Руки, які знають лише крейду та зошити. Очі, що розучились сяяти. І знаєш, що найстрашніше? Я не пам’ятаю, коли востаннє сміялась. По-справжньому сміялась, а не ввічливо посміхалась.
Наталка підійшла до матері, обняла її за плечі.
— Мам, ну що ти говориш? Ти ж гарна, розумна…
— Румна? — Оксана відсторонилась. — Якби була розумною, не прожила б усе життя так, ніби його хтось інший за мене планував. Школа, інститут, робота в тій же школі, де вчилась. Вийшла заміж за першого, хто запросив. Народила тебе, розлучилась, знову робота, робота, робота… А де ж я? Де Оксана? Не вчителька, не мама, не колишня дружина. Просто Оксана. Я її десь загубила по дорозі.
У коридорі хлопнули двері, почулись кроки онука.
— Ба Оксанко! — лу— Ба Оксанко, а можна я сьогодні до Іванка піду? У нього нова гра, там такі монстри круті! — скрикнув десятирічний Дениско, вбігаючи до кімнати, а Оксана, дивлячись у вікно на перші промені сонця, усміхнулась і зрозуміла, що нарешті робить свій власний крок.
