“Наталю Степанівно, я з вашим сином більше жити не буду, так і передайте йому,” промовила Оксана.
“А з ким тоді житимеш? Хто тебе з дитиною візьме? Чогось я біля твоєї хати черги з наречених не спостерігаю,” буркнула свекруха.
Оксана складала речі доньки. Власні вже лежали у валізі лише найнеобхідніше. Решту обере пізніше.
Рухи її були упевнені та виміряні: теплий костюм Соломії галочка в думках. Черевики ще одна.
Вона більше не плакала. Одна безсонна ніч вистачила, щоб прийняти рішення з Андрієм треба розійтися.
Вона чула, як він повернувся. Зазирнув у спальню, не побачив дружини, відчинив двері до дитячої. Оксана вдала, що спить.
Вранці, перед роботою, Андрій знову підійшов до дверей. Постояв, похитався, але не зайшов розмову відклав на вечір.
Але розмови не буде, бо за півгодини Оксана викличе таксі та разом із двохрічною Соломійкою поїде до батьків.
Після вчорашнього вона не бажала не лише говорити з ним, а й бачити.
До його пятничних повернень “під парами” вона звикла. Але вчора була середа. До того ж, зранку вона просила чоловіка прийти раніше, посидіти з донькою, поки вона зустрінеться з подругою Марія обіцяла допомогти з віддаленою роботою.
Залишити дитину з ним у такому стані вона не наважилась і перенесла зустріч. Андрій розлютився:
“З ким ти балакаєш? Яка ще зустріч?” накинувся він.
“З Марією. Ми домовились, але я не можу залишити Соломію з тобою.”
“Чому?”
“Глянь у дзеркало на кого ти схожий! Іди дрімати, завтра на роботу,” сказала Оксана і пішла на кухню.
“Стояти!” він схопив її за руку. “Тобі щось не подобається? Ми трохи посиділи з пацанами, у Віталіка день народження. Принцеса! Я сам вирішую, коли повертатись!”
Оксана спробувала вирватись:
“Відпусти! Мені боляче! Ти зовсім з глузду зїхав!”
Вона рвонулась, Андрій захитався.
“Ах ти так!” його кулак влучив їй у перенісся.
Вона схопилась за обличчя. Він, ніби сам злякавшись, відпустив її, але вона вже йшла до дочки.
“Принцеса!” крикнув він і вибіг.
“Принцесою” її називала свекруха. Наталія Степанівна одразу не прийняла невістку:
“Двадцять один рік, а все вчиться! У мене в цьому віці вже дві дитини було! Чоловік, господарство, город! А вона принцеса!”
Батьки Оксани теж не схвалювали зятя:
“Нащо поспішати? Поживи спочатку, подивись на його родину.”
Але вона вирішила. Помилку зрозуміла за півроку. Могла піти, але було соромно визнати, що батьки мали рацію. До того ж, вона вже чекала дитину.
Народження Соломії нічого не змінило. Андрій вважав, що всі клопоти справа дружини. Її втому, хворобу доньки він ігнорував.
“Однією дитиною керувати не можеш? Інші ж справляються!”
“Вона зубки прорізує, не дає мені готувати. Замов доставку або сам зроби пельмені.”
Рожевих окулярів не залишилось. Оксана все частіше думала, що мати була права.
Кілька разів вона збиралась піти, але він обіцяв змінитись. Вона вірила.
Але вчора він ударив її.
Так, перед батьками соромно, але жити з тим, хто піднімає руку, вона не хотіла. І не хотіла, щоб Соломія росла в такому домі.
Мати побачила з вікна, як дочка з онукою вийшли з таксі.
“Миколо, вийди, Оксана приїхала. З речами.”
Коли вона ввійшла і зняла окуляри, батьки завмерли: синє око, набряк.
“Це Андрій?” скрикнула мати.
Оксана кивнула.
“Я йому зараз покажу!” батько рвонувся до дверей.
“Ні, тату. Я його покараю по-іншому. Допоможи забрати наші речі та ліжко Соломії.”
За речами поїхали батько та дядько. Потім до лікарні.
“Якщо хочете заяву писати, треба судмедекспертизу,” пояснив дядько.
“Завтра поїдемо,” сказав батько.
Андрій прийшов з квітами та іграшкою. Але дому було пусто.
Він дзвонив Оксані телефон вимкнений. Тоді до тещі.
“Так, вони тут. Не приходь у чоловіка руки сверблять. Розлучення вона подала сама.”
Він намагався дзвонити, підстерігав біля будинку. Але вона не відповідала.
За тиждень він отримав документи. Тоді зявилась свекруха.
“Я не хочу з нею говорити,” сказала Оксана.
“Треба розставити крапки,” відповіла мати.
“Розлучаєшся? Одразу скаргу писати?” почала Наталія Степанівна.
“Він мене вдарив.”
“Значить, довела! Чоловік пяний зачекай, проспиться.”
“Я з ним більше жити не буду. Так і передайте.”
“А хто тебе візьме? Черги немає!”
“Сама впораюся.”
“На квартиру і аліменти не розраховуй!”
“Квартира не потрібна. А аліменти обовязково.”
Так і сталося: розлучили швид
