5 років без тебе, Наталю Ти навіть не цікавишся, як я живу і що зі мною сталося.
Я, Наталя, жила з Іваном понад пять років. Він працював звичайним робітником на будові, заробляв небагато особливих статків у нас не було. Я завжди мріяла про більш заможне життя, і кожного разу, коли зустрічала забезпеченіших чоловіків, ніж мій чоловік, серце підказувало мені мріяти про більше.
І ось одного дня мені, здавалося, пощастило мене запримітив впливовий бізнесмен із Києва, який засипав розкішними обіцянками та звабливими словами. Я повірила, піддалася і покинула Івана, натомість обравши інше, яскраве майбутнє.
Іван був зламаний мною. Благав мене залишитись, принижувався, обіцяв змінити все: почати краще заробляти, змінити роботу, гори звернути, аби тільки бачити мене щасливою. Але мрії про теплий берег Чорного моря і походи по київських бутиках затьмарили мені розум. Іван ніколи не міг би забезпечити мені такого життя.
Ані обіцянки, ані його кохання, ані сльози не стримали мене я залишилася непохитною у своєму прагненні.
Минуло пять років. Коли мені виповнилося тридцять два, той забезпечений чоловік охолонув до мене біля нього завжди було повно молодших і яскравіших дівчат. Він сказав мені, що я стала вибагливою і занадто нервовою, тож більше не відчуває до мене інтересу.
Життя у столиці стало нестерпним: ніякої підтримки, а працювати я так і не навчилась. Я вирішила повернутися до Івана. Згадала його довічні клятви та слова про любов, що його серце належить лише мені. Я була впевнена, що він чекає на мій повернення.
Я підійшла до будинку, у якому ми колись разом жили. Раптом почувся шум у підїзді, і двері відчинила незнайома жінка вона тримала на руках маленьку дівчинку.
Доцю, ми ж домовлялися, що не відчиняєш сама. лагідно сказала жінка дівчинці. Ви до когось? звернулася до мене.
Я ніби заніміла на порозі.
Я шукаю Івана. Він удома? я ледве вимовила.
Іване, якась жінка до тебе! Як вас звати? звернулася вона вглиб квартири, а сама дивилася на мене.
Іван зявився на порозі, не ймучи віри своїм очам.
Наталю? здивовано вигукнув він. Лесю, зайди, будь ласка, до кімнати, я поговорю.
Хто це була? не могла не спитати я, переводячи погляд на Леся, що несла доньку на руках.
Це моя дружина Леся, відповів Іван спокійно. А на руках у неї наша донечка Соломійка.
Ти вже одружився? Маєш дитину? Ти ж обіцяв, що тільки мене любитимеш
Наталю, минуло стільки років Я дуже страждав, але зрозумів: життя не закінчується, коли тебе кидають. Леся навчила мене бути щасливим, а з появою доньки я по-справжньому відчув радість.
А як же я?
Тебе не було пять років! Тобі байдуже було, як я живу, ти бігла за чужими грошима, хотіла легкого життя. Ми з тобою не були багатими, але це не виправдання. І зараз ти повертаєшся? Думаєш, я мав чекати на тебе ці роки?
Я помилилася! Я досі тебе люблю!
Наталю, вистачить. Йди краще. Я не хочу тебе бачити. Чи ти повернулась лише тоді, коли тебе залишили? Мені це огидно. Йди, прошу.
Я вибігла з підїзду у розпачі. Від образи та болю котилися сльози Ніхто мене не чекає, ніхто не кохає так, як раніше. А Іван зміг відпустити мене та знайти своє щастя. Мабуть, це і є справжнє покарання для мене.
