У мого онука недавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь обрала подарунок, який, як мені здавалося, ідеально підійде для такого випадку. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, наділа свою найкращу сукню та вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула на дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — промовила моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легкою ноткою втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звуть нашого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я пам’ятала, що мого онука звати Данилко. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: різнокольорові тарілки, серветки із зображенням казкових героїв та великий торт із десятьма свічками, що чекав своєї миті. Данилко сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні непосиди, гучно обговорювали щось, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Данилко, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім цікаво подивився на коробку в моїх руках. — Це мені?
— Авжеж, тобі, рідний, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Розпаковуй, не затягуй!
Хлопчик із захопленням розірвав папір, і його очі спалахнули, коли він побачив конструктор. Діти миттєво оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити дитячу радість, особливо в такий день.
Моя донька, яку я подумки називала Олесею, підійшла до мене й тихо промовила:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.
Я лише плечима звела, ніби це було самим собою зрозумілим. Та насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяча дата, це вік, коли дитина починає відчувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок не був просто іграшкою, а чимось, що залишиться в пам’яті.
Свято тривало. Діти гралися, сміялися, а потім настав момент дмухати на свічки. Данилко загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом загасив усі десять вогників. Гості заГості зааплодували, а я з гордістю дивилася, як мій онук починає новий етап свого життя.