Тихий вечір. Холодна Пушкінська вулиця порожня, лише кілька ліхтарів кидають жовте полумя на бруківку. Я, Олексій Коваленко, стоїбіля неї, а між нами безодня, хоча ми так близько, що я бачу, як тремтить її віяло.
Ти вже не кохаєш мене? шепочу я, вже знаючи відповідь.
А надія дивна штука. Вона живе навіть тоді, коли розум шепоче: «Все скінчено».
Вона не дивиться в очі. Пальці нервово перебирають бахрому шарфа того самого, що я подарував їй минулої зими, коли ще сміялися разом. Коли її сміх був для мене найціннішим звуком на світі.
Люблю Але не так, як колись.
Дурно, та ці слова відразу стискають горло, наче хтось повільно душить без жалості.
А як? мій голос звучить чужим, задушеним. Як друга? Як спогад? Як стару пісню, яку колись співав з душею, а тепер ставить лише на фон?
Тиша.
Я памятаю все.
Памятаю, як вона вперше схопила мене за руку, ніби боялася, що я втечу. Як шепотіла вночі: «Ти мій», і світ здавався безмежно добрим. Як мріяли про подорожі, про хату біля моря, про дітей
А зараз?
Тепер вона дивиться на мене, але не бачить. Нібито я вже не людина, а тінь, привид минулого, що заважає їй іти далі.
Навіщо? запитую, голос мій тремтить. Чому ти так робиш? Чому говориш, що кохаєш, коли в твоїх очах вже немає вогню? Чому ціснишаєш мене в щоку, мов родича, коли раніше твої губи палали, як полумя?
Вона здригується.
Я не хотіла тебе ранить
Але ранила.
Почуття просто зникають.
Ні, хитаю головою. Почуття не зникають самі. Їх зраджують. Їх вбивають крапля за краплею байдужістю, брехнею, боязкістю.
Вона відвертається. Я бачу, як їй важко, та це мені не полегшує. Бо я все ще кохаю. А вона вже ні.
Час минає.
Рік. Або два? Я вже не рахую. Життя тече: робота, зустрічі, порожні розмови з людьми, які не лишають сліду в душі. Я навчився посміхатися, не відчуваючи радості, сміятись, не відчуваючи щастя. Здавалося, та частина мене, що вміла любити по-справжньому, назавжди залишилася в минулому разом з нею.
Одного дня випадковість, іронія долі або просто закономірність я побачив її.
У тій самій кавярні на Хрещатиковій, за столиком біля вікна, де колись при світлі свічки шепотіли слова, що здавалися вічними. Тепер сиділа вона та сама, а вже інша. Поруч незнайомий чоловік. Його рука спочила на її коліні, вона сміялася, підкидаючи голову, і сонячний промінь грав у волоссі, як колись грав для мене.
Я застиг.
Серце, яке, здавалося, давно окаменіло, раптом кинулося вперед дурно, дино, проти всякої логіки. Воно памятало. Воно впізнало її.
Тоді вона підняла погляд.
Наші очі зустрілися і час ніби спіткнувся.
У її очах спалахнуло щось неуловиме. Можливо, жалоба? Або сором? А може, тільки мимовільний спогад про те, що між нами колись було більше, ніж випадкова зустріч?
Я не встиг зрозуміти.
Вона різко відвернула погляд, ніби обпіклася, і пальці інстинктивно стиснули руку того чоловіка. Вона щось сказала йому, усміхнулася та усмішка вже була напруженою, майже вицвалою.
А я
Просто пройшов повз.
Не зупинив крок. Не обернувся. Не дав собі шанс на марну надію.
Бо іноді найсильніше, що можна зробити, це відійти.
І не озиратись.
Але місто памятало.
Тротуарна плитка, по якій ми колись бігали під літньою зливою, сміючись і спотикаючись. Лавка в парку, де вона вперше прошепотіла: «Боюсь втратити тебе» іронічно, чи не так? Навіть повітря в тій проклятій кавярні досі пахло її духами легкими, квітковими, обманливо ніжними.
Я вийшов на вулицю. Холодний вітер бил у лице, але це влучало він сушив те, що не треба було бачити. Телефон у кишені вібрував чергове сповіщення, чергова порожнеча. Я машинально дістав його, і екран висвітлив повідомлення Однокласники: «Рік тому. Ви були тут». Фото. Ми. Її голова на моєму плечі, мої пальці в її волоссі.
Я різко вимкнув телефон.
«Видалити?»
Палець завис над екраном. Рік тримав це в собі як осколок, як заноза, як доказ того, що все це було реальним.
Гей!
Чийсь голос за спиною. Я обернувся.
Офіціантка з кавярні, запихнена, простягла мені чорний шарф.
Ви забули, усміхнулася вона.
Це був не мій.
Але я взяв його. Шерсть була мяка, майже жива в руках.
Дякую, сказав я.
І тоді вона зробила те, чого я не очікував.
Вам дуже боляко? запитала вона тихо, подитячому прямо.
Я подивився на неї справді подивився. Карі очі, веснянки, невпевненість у голосі. Справжня.
Раніше так, відповів я чесно.
А зараз?
Я раптом зрозумів, що тримаю в руках чужий шарф. Чиюсь історію. Чіїсь почуття.
Зараз я просто живу.
Вона кивнула, ніби зрозуміла щось дуже важливе.
Хочете кави? несподівано запропонувала вона. Я тільки що закінчую зміну.
Я засміявся. Посправжньому. Вперше за довгі місяці.
Так. Хочу.
Вона налила каву в товсту керамічну чашку не в ту звичну посудину для клієнтів, а свою, з крихкою тріщинкою поруч ручки і майже непомітним квітковим орнаментом по краю.
Цукор? запитала вона, вже знаючи відповідь.
Два кубика, відповів я, хоча зазвичай пив без.
Вона усміхнулася, ніби спіймала мене на маленькій брехні, та нічого не сказала. Просто опустила в чашку два кубика цукру, і вони тихо звуко відчинили дно.
Кава була міцна, з гіркуватим післясмаком, але саме такою, якої потребувало серце в той момент. Я взяв глоток і раптом зрозумів, що за останній рік це перший раз, коли я дійсно відчув смак.
Ну як? вона оперлася на прилавок, спостерігаючи за мною.
Як життя, відповів я. Гірко, та з надією на солодке.
Вона засміялася, і в цей момент задзвонив телефон її зміна дійсно закінчилася.
Чи зачекаєте мене біля виходу? попросила вона, швидко знімаючи фартух. Я переодягнуся.
Я кивнув, спостерігаючи, як вона зникає в підсобці. У кавярні було порожньо, лише бармен ліниво витирає склянки. Він кинув на мене оцінковий погляд, потім значуще підморгнув:
Ксеня у нас рідко когось запрошує на прогулянку після зміни.
Значить, мені пощастило?
Значить, ти особливий, усміхнувся він і відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Особливий. Дивне слово після всього, що було.
Коли Ксеня вийшла вже без форми, у простих джинсах і розтягнутому светрі, з мокрим пасмом волосся, яке вона поспішно притиснула за вухо я зрозумів, що хочу вірити в це.
Підемо? вона хитнула головою.
Підемо, я піднявся, залишаючи на столі гроші за каву, яка, здавалося, коштувала набагато більше своєї вартості.
За дверима нас зустрів вечір не той холодний й байдужий, що був раніше, а новий, сповнений обіцянок.
Куди? спитала Ксеня, і в її голосі звучало те саме нетерпіння, що в моєму серці.
Я подивився на неї, потім вгору на перші запалені зірки.
Вперед, сказав я.
І ми пішли не тими вулицями, де залишилися розбиті мрії і старі фотографії, а кудись у глибокі звужені провулки, де світло ліхтарів розбивалося в калюжах, а аромат смажених каштанів змішувався з вечірньою прохолодою.
Знаєш, що найдивніше? раптом сказала Ксеня, вправно перестрибуючи через тріщину в асфальті. Ти навіть не спитав, чому я тебе запросила.
Тому що це не важливо, я схопив її погляд. Важливо, що я пішов.
Вона стиснула губу, ніби розмірковуючи, чи варто продовжувати розмову, але потім різко зупинилася.
Я бачивала тебе раніше.
У кавярні?
Ні. вказала на крихку площадку з облупленою лавкою. Тут. Ти сидів минулої осені, стискаючи в руках якийсь конверт. Потім розірвав його і пішов.
Лідова хвиля пробігла спиною. Той самий конверт. З квитками до Венеції, куди ми так і не полетіли.
Чому ти запамятала саме це?
Тому що вона раптом доторкнулася до моєї долоні кінчиками пальців, ти виглядав, ніби втрачаєш останнє. А я в той день знайшла бездомного цуценя. Подумала дивний баланс Всесвіту. Хтось втрачає, хтось знаходить.
Десь удалі задзвонили колокольці. Я зрозумів, що стою на перехресті в прямому і переносному сенсі.
І? спитав я охрипло. Хто я тепер? Той, хто втрачає, чи той, хто знаходить?
Ксеня раптом піднялася на пуцанці і підняла обличчя так близько, що я відчув аромат її помади солодкої, з відтінком вишні, а потім лишила поцілунок у щоку.
Це залежить лише від тебе.
Тоді сталося одне з двох:
Або осіннє листя опало прямо на плече, наче позначка долі.
Або десь у місті моя колишня одночасно обернулася, відчувши, як ще один шматок минулого назавжди відривається від неї.
Я більше не чекав відповіді. Просто взяв Ксеню за руку і повів уперед мимо зачинених магазинів, під мостами, незнайомими провулками.
Ти впевнений? вона засміялася.
Вперше за довгий час так.
Вулиці спустіли, лише рідкі ліхтарі малювали на асфальті довгі тіні. Ксеня шла поруч, її плече іноді торкалося мого випадково чи ні, я не наважився запитати.
Куди тепер? прошепотіла вона, і її голос злився з шипінням листя під ногами.
Я подивився вперед, на темну смужку дороги, що вела між сплячими будинками.
Не знаю. Просто ідемо.
Вона кивнула, і ми крокували разом не квапливо, не озираючись, не думаючи про те, що чекає за поворотом.
Бо іноді найголовніше не пункт призначення, а той, хто йде поруч.
