Вони завжди любили сестру, а я для батьків була помилкою молодості…
Скільки себе пам’ятаю, завжди відчувала себе чужою у власній родині. Мене ніколи не обіймали просто так, не питали, як справи, не хвалили, не захищали. Мама прямо казала мені: «Ти була несподіванкою. Я вийшла заміж лише тому, що завагітніла тобою. З татом ми навіть не планували жити разом, але довелося». Ці слова я пам’ятаю з дитинства. Вони пронизували душу. Боліли до крові.
Мені було всього три роки, коли вдома з’явилася вона — Олеся. З народження сестру обсипали увагою, турботою, і любов’ю. У неї були найгарніші сукні, яскраві іграшки, найкращі солодощі. Вона в будь-який момент могла попросити грошей на морозиво — і їй давали. Вона могла вередувати, грубити, ламати речі — батьки лише розчулювались. А я? Я сиділа, наче на шпильках. Мені нічого не дозволяли. Навіть крок в бік — і вже окрик: «Соромно! Подивись, яка Олеся у нас розумниця, а ти…»
Я зростала в тіні. В тіні блакитноокого ангела, за яким доглядав увесь дім. З раннього дитинства мені доводилося бути дорослою. Я сама захищала себе у школі, сама вчила уроки, сама справлялася зі своїми почуттями. Ніхто не цікавився, що в мене на душі, як я влаштовуюсь. Я стала невидимкою.
Коли мені виповнилося двадцять, я вже не могла терпіти. Я зібрала речі і поїхала. Просто до іншого міста. Без істерик, без сцен. Батьки навіть не спитали, куди я прямую. Не зателефонували ні через день, ні через тиждень. Дзвонили подруги, одногрупники, колеги. Але не вони. Іноді я сама дзвонила. У відповідь — байдужість, натягнута ввічливість. Немов я чужа.
А потім у моєму житті з’явився він — чоловік, який полюбив мене не за маску, а за справжню мене. Він зробив мені пропозицію. Ми влаштували скромне весілля, і я народила йому двох прекрасних дітей. Він завжди був поруч у важкі моменти, підтримував, любив і дбав. Вперше в житті я відчула, що комусь потрібна. Справжньо.
Олеся весь цей час жила з батьками. Вишукана, гарна, вибаглива. Скільки пам’ятаю — їй ніхто не був до смаку. Наречені приходили і йшли. Ніхто їй не підходив. Вічно всім незадоволена, вічно з претензіями.
І ось одного разу мій батько захворів. Мені зателефонували. Я, як дочка, звичайно, не відвернулася. Я допомагала — відправляла гроші кожного місяця, навіть коли сама була не в найкращому положенні. Мій чоловік жодного разу не дорікнув мені за це. Він знав, як важливо для мене допомагати. Хоча батьки не були ідеальними, але я — людина. У мене є совість.
І ось прийшла до мене Олеся. Сіла за стіл, покрутилась, оглянулась — і раптом з порога: «Ти відправляєш замало грошей. Живеш на широку ногу. Ми тобі все в дитинстві дали, а тепер ти навіть елементарного не можеш повернути».
Я слухала і не вірила. Що ви мені дали, скажи? Де воно — те світле дитинство, про яке ти говориш? Ті гроші, та турбота? Я ж по чужих квартирах мила печі, щоб купити собі чоботи! Я ж ваших дітей няньчила за шматок хліба, коли ви з мамою відпочивали на морі!
Вона намагалася зробити з мене ворога, влізти в довіру до мого чоловіка, маніпулювати жалем. Я бачила, як її очі оцінюють кожен куток у нашому домі. Шукала причину, щоб забрати більше. Не на батька. На себе.
Я не стала влаштовувати скандал. Я просто перевела гроші — більше, ніж зазвичай. Але написала одне: «Сподіваюся, тепер ви не будете про мене згадувати. Ні з претензією, ні з докором. Просто — забудьте. Я не просила любові. Але хоча б не чіпайте мою сім’ю».
Я не знаю, чи можна пробачити. Можливо, якби було за що. Але за роки — жодного визнання, жодного «вибач», жодного «ти нам дорога». Тільки вимоги. Тільки очікування. Я втомилася платити за своє народження. За те, що з’явилася у цьому світі не по плану. А я жива людина. Жінка. Мати. Сестра.
Скажіть… ви б пробачили?
