«Навіщо народжували дітей, якщо тепер вам нема коли ними займатися?» — я не збираюся сидіти з онуками і жертвувати своїм життям
Я втомилася мовчати. Втомилася вдавати, що все гаразд. Що я — добра, терпляча, завжди готова прийти на допомогу бабуся, для якої немає нічого важливішого, ніж сидіти з онуками та варити їм борщики. Але правда в тому, що я так більше не можу. Мені шістдесят. Так, я на пенсії. Та хіба це означає, що тепер моє життя має обертатися лише навколо чужих дітей?
Слово «чужих» я кажу не випадково. Бо онуки — це не мої діти. Я вже пройшла цей шлях. Я виростила двох синів. Вкладала в них усе: сили, нерви, здоров’я, гроші. Виховувала, коли хворіли, коли капризничали, коли вночі прокидалися з температурою. І тоді, у ті роки, я навіть не думала віддати їх до бабусі чи сусідки — сама тягла все на собі. Бо так було правильно. Бо це був мій вибір — народити, виростити, вкласти.
Тепер мої діти виросли. У кожного — сім’я, робота, свої справи. І вони вважають само собою зрозумілим, що я маю бути на підхваті. Сидіти з малюками, коли їм треба на манікюр. Забирати з садочка, коли вони раптом вирішили піти в кіно. Відвезти до лікаря, поки вони працюють. А іноді просто — бо втомилися. А я?
Я теж втомлююся. У мене теж є життя. Є друзі, звички, захоплення, зустрічі, поїздки. Після виходу на пенсію я нарешті почала робити те, на що раніше не вистачало часу. Я записалася на танці, ходжу в театр, пеку по вечорах медові коржики й дивлюся італійські фільми. Я жива. Я хочу жити.
Але мої діти, особливо старший, ніби цього не бачать. Нещодавно він просто привів до мене онука й, навіть не запитавши, залишив:
— Мам, ти ж усе одно вдома. Побудеш з ним пару годинок.
А я збиралася до подруги. Ми не бачилися пів року. Я стояла, розгублено тримаючи в руках чашку кави, і дивилася, як син застібає куртку й біжить на якісь «дуже важливі справи». Навіть не вибачився. Навіть не поцікавився, чи вільна я. Просто залишив дитину, ніби валізу на зберігання.
Я не проти своїх онуків. Я їх люблю. Чесно. Вони милі, кумедні, пахнуть ватрушками та дитячим шампунем. Але я не зобов’язана ними займатися кожного разу, коли комусь заманеться. Не зобов’язана скасовувати свої плани. Не зобов’язана присвячувати їм усі свої дні.
Коли я того дня сиділа з онуком і намагалася придумати, що приготувати йому на вечерю, подзвонив молодший син. Він сказав, що у них буде дитина. Радісно. Не приховую — я розплакалася. Але всередині одразу з’явився страх. Значить, тепер мене будуть тягнути з двох сторін? Один із першим онуком, другий — із другим? І що мені тоді робити? Жити за розкладом: понеділок, середа, п’ятниця — одна дитина, вівторок, четвер — інша?
Після розмови я сіла на диван і задумалася. Невже це тепер моя доля? Пенсія — це не кінець життя, це просто його новий етап. Чому я маю перетворюватися на безкоштовну няню лише тому, що мої діти вирішили, що їм так зручно?
Я сказала старшому синові, що цього разу допоможу, але надалі — лише за домовленістю. Що я не няня й не обов’язок. Що в мене теж є справи. Він образився. Сказав, що я егоїстка. Та хіба егоїзм — це бажання жити своїм життям?
Я двадцять п’ять років працювала без відпустки. Вирощувала дітей, сплачувала кредити, відмовляла собі у нових чоботях, щоб купити їм підручники. Я не кажу, що шкодую — ні. Але тепер я хочу дихати вільно. Хочу зустрічати світанок не з кашею та підгузками, а з чашкою кави та книгою. Хочу бути бабусею, а не покоївкою.
Світ змінився. Жінки стали сміливішими, чеснішими. Ми маємо право на відпочинок, на особистий простір, на свої бажання. Я не проти допомагати, але допомагати — це не означає «роби все сама». Це означає бути поруч, коли серце просить, а не тому, що хтось вважає це «боргом».
Якщо ти не справляєшся з вихованням дитини — може, варто задуматися, навіщо ти її заводив. Я не народжувала собі заміну. Я народжувала особистостей, самостійних і здатних брати відповідальність за свої рішення.
Тож так, я буду бабусею. Але у вихідні, коли в мене є час. Коли я сама запропонуЯ зрозуміла, що бути щасливою — це теж мій обов’язок перед собою.
