«Навіщо народжували дітей, якщо тепер вам нема коли ними займатися?» — я не збираюся сидіти з онуками і жертвувати своїм життям.
Я втомилася мовчати. Втомилася вдавати, що все гаразд. Що я — добра, терпляча, завжди готова прийти на допомогу бабуся, якій немає нічого важливішого за сидіння з онуками та варіння їм борщиків. Але правда в тому, що я більше не можу. Мені шістдесят. Так, я на пенсії. Але хіба це означає, що моє життя тепер має крутитися лише навколо чужих дітей?
Слово «чужих» я кажу невипадково. Бо онуки — це не мої діти. Я вже пройшла цей шлях. Я виростила двох синів. Вкладала в них усе: сили, нерви, здоров’я, гроші. Виховувала, коли хворіли, коли капризничали, коли прокидалися посеред ночі з температурою. І тоді, у ті роки, я навіть не думала передати їх на руки бабусі чи сусідці — сама тягла все на собі. Бо так було правильно. Бо це був мій вибір — народити, виростити, вкласти.
Тепер мої діти виросли. У кожного — своя сім’я, робота, справи. І вони вважають чимось звичайним, що я маю бути «на підхваті». Сидіти з дітьми, коли їм треба на манікюр. Забирати з садочка, коли вони вирішили спонтанно піти в кіно. Возити до лікаря, поки вони на роботі. А іноді просто — тому що втомилися. А я?
Я теж втомлююся. У мене тепер є своє життя. Друзі, звички, захоплення, зустрічі, подорожі. Після виходу на пенсію я нарешті почала робити те, на що раніше не вистачало часу. Записалася на гурток вишивки, ходжу на концерти, пеку вечорами медовик і дивлюся італійські мелодрами. Я жива. Я хочу жити.
Але мої діти, особливо старший, ніби цього не бачать. Нещодавно він просто привів до мене онука й навіть не запитав, чи можу я:
— Мам, ти ж вдома. Посиди з ним пару годинок.
А я збиралася до подруги. Ми не бачилися півроку. Я стояла, ніяково тримаючи в руках чашку кави, і дивилася, як син застібає куртку й біжить на якісь «термінові справи». Навіть не вибачився. Навіть не запитав, чи вільна я. Просто залишив дитину, ніби валізу в камері схову.
Я не проти онуків. Я їх люблю. Чесно. Вони милі, кумедні, пахнуть пряниками і дитячим кремом. Але я не зобов’язана займатися ними кожного разу, коли комусь заманеться. Не зобов’язана відміняти свої плани. Не зобов’язана присвячувати їм усі свої дні.
Коли я того дня сиділа з онуком і намагалася зрозуміти, що йому приготувати на вечерю, подзвонив молодший син. Він сказав, що у них буде дитина. Радісно. Не збрешу — я розплакалася. Але всередині одразу з’явився страх. Значить, тепер мене будуть тягати з двох сторін? Один із першим онуком, другий — з другим? І що тоді робити мені? Жити за розкладом: понеділок, середа — один, вівторок, четвер — інший?
Після розмови я сіла на диван і задумалася. Невже тепер це моя доля? Пенсія — це не кінець життя, це просто новий його етап. Чому я повинна перетворюватися на безоплатну няню лише тому, що мої діти вирішили, що їм так зручно?
Я сказала старшому синові, що цього разу я посиджу, але надалі — лише за домовленістю. Що я не нянька і не обов’язок. Що в мене теж є справи. Він образився. Сказав, що я егоїстка. Але хіба егоїзм — це бажання жити своїм життям?
Я двадцять п’ять років працювала без відпусток. Піднімала дітей, платила кредити, відмовляла собі у новому пальті, щоб купити їм підручники. Я не кажу, що шкодую — ні. Але тепер я хочу дихати вільно. Хочу зустрічати світанок не з кашкою та підгузками, а з кавою та книжкою. Хочу бути бабусею, а не обслугою.
Світ змінився. Жінки стали сміливішими, чеснішими. Ми маємо право на відпочинок, на особистий простір, на свої бажання. Я не проти допомагати, але допомагати — це не означає «роби все сама». Це бути поруч коли серце просить, а не тому що хтось вважає це «обов’язком».
Якщо ти не справляєшся з вихованням дитини — може, варто задуматися, навіщо ти її заводив. Я не народжувала собі заміну. Я народжувала особистостей, самостійних і здатних брати відповідальність за свої рішення.
Тож так, я буду бабусею. Але у вихідні, коли в мене є час. Коли я сама запропоную. І точно не в ущерб собі.
І знаєте що? Я не відчуваю провини. Я відчуваю, що вперше за довгий час — я на своєму місці.
