«Навіщо народжували дітей, якщо тепер вам немає коли ними займатися?» — я не збираюся сидіти з онуками та жертвувати своїм життям.
Я втомилася мовчати. Втомилася вдавати, що все гаразд. Що я — добра, терпляча, завжди готова прийти на допомогу бабуся, якій немає нічого важливішого, ніж годувати онуків борщем. Але правда в тому, що я більше так не можу. Мені шістдесят. Так, я на пенсії. Та хіба це означає, що тепер моє життя має крутитися лише навколо чужих дітей?
Слово «чужих» я кажу не випадково. Адже онуки — це не мої діти. Я вже пройшла цей шлях. Я виростила двох синів. Вкладала в них усе: сили, нерви, здоров’я, гроші. Виховувала, коли вони хворіли, капризничали, прокидалися серед ночі з температурою. І тоді, у ті роки, я навіть не думала передати їх бабусі чи сусідці — сама тягла все на собі. Тому що так було правильно. Тому що це був мій вибір — народити, виростити, вкласти.
Тепер мої діти виросли. У кожного — своя родина, робота, свої справи. І вони вважають само собою зрозумілим, що я повинна бути «на підхваті». Сидіти з дітьми, коли їм треба на манікюр. Забирати з садочка, якщо вони раптом захотіли піти в кіно. Водити до лікаря, поки вони на роботі. А іноді — просто тому що «втомилися». А я?
Я теж втомлююся. У мене теж є життя. Є подруги, звички, захоплення, зустрічі, поїздки. Після виходу на пенсію я нарешті почала робити те, на що завжди не вистачало часу. Записалася на гурток вишивки, ходжу на вистави, печу по вечорах медовик і дивлюся італійські мелодрами. Я жива. Я хочу жити.
Але мої діти, особливо старший, наче цього не бачать. Нещодавно він просто привів до мене Олежка і навіть не запитавши, залишив:
— Мам, ти ж удома. Посиди з ним годинки дві.
А я збиралася до подруги. Ми не бачились півроку. Я стояла, ніяково тримаючи в руках чашку кави, і дивилася, як син застібає куртку і біжить на якісь «термінові справи». Навіть не вибачився. Навіть не поцікавився, чи вільна я. Просто кинув дитину, як валізу на зберігання.
Я не проти онуків. Я їх люблю. Чесно. Вони милі, смішні, пахнуть ватрушками і дитячим кремом. Але я не зобов’язана кожен раз кидати свої справи, коли комусь заманеться. Не зобов’язана відміняти плани. Не зобов’язана віддавати їм усе своє життя.
Коли того дня я сиділа з Олежком і думала, що йому зварити на вечерю, подзвонив молодший син. Він сказав, що у них буде дитина. Радісно. Не збрешу — я розплакалася. Але всередині відразу стиснуло тривога. Отже, тепер мене будуть тягати з двох боків? Один із старшим онуком, другий — із малечею? І що тоді? Жити за розкладом: понеділок, середа — перша дитина, вівторок, четвер — друга?
Після розмови я сіла на диван і задумалася. Невже тепер це моя доля? Пенсія — це не кінець життя, це просто його нова сторінка. Чому я маю перетворитися на безкоштовну няню лише тому, що моїм дітям так зручно?
Я сказала старшому синові, що цього разу посиджу, але надалі — лише за домовленістю. Що я не вихователька і не обов’язок. Що в мене теж є свої справи. Він образився. Сказав, що я егоїстка. Та хіба егоїзм — це бажання жити своїм життям?
Я двадцять п’ять років працювала без відпочинку. Піднімала дітей, платила кредити, відмовляла собі у новому пальті, щоб купити їм підручники. Я не кажу, що шкодую — ні. Але тепер я хочу дихати вільно. Хочу зустрічати світанок не з кашею і підгузками, а з кавою і книгою. Хочу бути бабусею, а не прислугою.
Світ змінився. Жінки стали сміливішими, чеснішими. Ми маємо право на відпочинок, на власний простір, на свої бажання. Я не проти допомагати, але допомагати — це не означає «роби все замість них». Це означає бути поряд, коли серце просить, а не тому що хтось вважає це «обов’язком».
Якщо ти не справляєшся з дитиною — може, варто задуматися, навіщо ти її заводив. Я не народжувала собі заміну. Я виховувала особистостей, які здатні брати відповідальність за свої рішення.
Тож так, я буду бабусею. Але у вихідні, коли у мене є час. Коли сама запропоную. І точно не в шкоду собі.
І знаєте що? Я не відчуваю провини. Я відчуваю, що вперше за довгі роки — я на своєму місці.
