І навіщо тільки озирнувся? Пройшов би повз…
Коли ми приймаємо рішення, ми переконуємо себе, що все робимо правильно, шукаємо виправдання. Спочатку ще мучаємося сумнівами, боїмося бумеранга, що повернеться. Але нічого не відбувається — ми заспокоюємося, звикаємо до думки, що все гаразд, і живемо далі, намагаючись не згадувати.
Але одного разу той бумеранг таки прилітає. Або запізнілий каяття…
Вони зустрілися на початку двохтисячних. Ярко підійшов до зупинки чекати маршрутку. Неподалік стояла дівчина — звичайна, таких повно. Але серце раптом штовхнуло його в грудину. «Зараз під’їде маршрутка, вона піде — і я її більше ніколи не побачу». Він навіть озирнувся: так і є, якийсь автобус стояв біля світлофора. Серце закалатало ще дужче, немов поспішало його. І Ярко підійшов.
— Привіт. Яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись згадати, чи знайома вона з ним, а він дивився їй у вічі й розумів, що вже ніколи їх не забуде.
— Мене Ярко звати. Ти не 204-ту чекаєш?
— Ні, — нарешті посміхнулася вона. — Тридцятий автобус.
Ярко із полегшенням видихнув. Автобуса ще не було, отже, був час.
— Ти на Оболоні живеш? — знову спитав він.
— Ні, до бабусі їду.
— Поспішаєш? — майже з резигнацією запитав він.
— Не дуже, а що? — дівчина дивилася на нього із цікавістю.
Ярко почув свій радісний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Вона задумалась на секунду, потім усміхнулася й кивнула.
Серце билося навперейми — і від хвилювання, і від щастя. Вони пішли разом, потім ще далі… Так вони дійшли аж до Подолу, де жила бабуся Оленки, навіть не помітивши, як пройшов час.
Коли Оленка зупинилася біля будинку, обидва вже знали про один одного багато — наче були знайомі сто років. Перед розставанням обмінялися номерами. І жадної тіні сумніву: це — доля.
Рік вони жили від побачення до побачення, доки не одружилися. Спочатку жили у бабусі, потім, як закінчили навчання й отримали роботу, взяли іпотеку й купили двокімнатну квартиру. На майбутнє.
Коли Оленка сказала, що вони чекають дитину, Яркове серце знову штовхнуло його в грудину, немов гукало: «Ну що, батьку, очухайся!» І він розплився у щасливій усмішці. Він стане татом! Неймовірно, страшно, відповідально…
Життя змінилося і набрало обертів. Вони тільки й робили, що планували: обговорювали, хто народиться, вибирали ім’я, сперечалися про ліжечко, коляску… Ярко навіть зупиняв на вулиці матусь із колясками, щоб розпитати про досвід. Ті охоче давали поради — аж до прикорму й перших зубів.
Друзі, які вже мали дітей, наперебій пропонували розпІ тільки довірливий погляд лабрадора нагадував йому, що хтось у цьому світі все ще чекає на його повернення.
