Навіщо ти його врятувала? Він же овоч! Тепер усе життя будеш по нічних банках бігати, а я молода, мені ще справжній чоловік потрібен! верещала наречена у відділенні реанімації.
Лікарка Ліда стримано мовчала. Вона знала: цей пацієнт зовсім не «овоч», а єдиний у цьому світі, хто здатен її слухати крізь тишу.
Лідія Сергіївна була нейрохірургиня. Їй тридцять вісім, вона жила фактично у стінах операційної, особисте життя розчинилося десь між сумками для чергування. Чоловік залишив її пять років тому, пішов до гнучкої тренерки з йоги, залишивши на згадку холодне прощання: «Ти, Ліда, як скальпель гостра й холодна. З тобою, як із зимою».
Ліда не була байдужою. Вона була сконцентрованою бо, коли копирсаєшся у чужих думках, зайві емоції розсіюють увагу, мов туман.
Того разу в лікарню привезли хлопця після моторошної аварії. Мотоцикліст потрапив під фуру, розбита голова, кома. Один шанс із мільйона.
Колеги зітхали й хита́ли головами:
Лідо, то вже не людина. Якщо й виживе залишається у візку чи лежачим. Овоч.
Будемо оперувати, коротко відказала Лідія.
Вона простояла біля хірургічного столу шість годин, збираючи черепа докупи, зшиваючи судини борючись за життя чоловіка, ніби це найдорожче, що було. Чому? Навіть сама не знала лише згадала його обличчя до набряку: молоде, вперте, гарне. Того вечора вона вирішила: сьогодні він не піде.
Його звали Остап. Двадцять девять.
Хлопець вижив. Але не приходив до тями: кома перейшла у вегетативний стан. Він лежав у ліжку, в трубках, дихав машиною.
До нього зявилася наречена сліпуча білявка з пухкими вустами та розпачливим поглядом.
Увідівши Остапа, вона скривилась:
Боже… Це він?
Так, Ліда звіряла дані на моніторах. Стан стабільно важкий, прогноз надто рано давати.
Який прогноз?! обурено закричала та. Ви що, не бачите? Він труп! З весіллям через місяць, а тур на Мальдіви пропадає! А тут така ганьба!
Поважайте хоча б себе, тихо промовила Лідія. Він усе чує.
Ясно, чує! В нього мозок як каша! Може, можна якось відключити? Навіщо мучити його і мене? Я не підписувалась на інваліда!
Лідія суворо вигнала її з палати.
Геть звідси. Ще раз тут зявишся викличу охорону.
Дівчина пішла з гуркотом підборів і більше не прийшла.
Остап залишився один. Рідних у нього не було сирота.
Лідія стала затримуватися після чергування спочатку лише перевіряла показники, потім почала розмовляти з ним.
Привіт, Остапе. За вікном дощі, осінь прохолодна, але якось свіжо дихається. Сьогодні я оперувала бабусю з аневризмою. Вона пригостила мене цукерками «Коровай»
Вона читала йому книжки Шевченка, Франка, казки. Розповідала про свого кота Мурчика, про колишнього чоловіка, про втому від самотності.
Це було абсурдно довіряти душу людині, яка лежала нерухома і, здавалося, нічого не відчувала. Але Ліда знала: він поруч.
Вона робила йому масаж пальців і запястків, щоб не були як віск. Увімкнула йому його ж плейлист з телефона там була і музика «Козак Систем», і навіть трохи каверів на «Океан Ельзи».
Колеги перешіптувалися:
Лідка з глузду зїздить. Влюбилася в «овоча»!
А вона помічала, як прискорювався пульс Остапа, коли вона заходила у палату.
Минуло чотири місяці.
Якось Ліда сиділа біля його постелі, вписуючи дані в карту.
Знаєш, Остапе, шепотіла вона. Мене хочуть зробити заввідділення. А я боюся. Бумаги, розмови А я хочу рятувати.
Раптом відчула торкання. Ледь помітне.
Його пальці стиснули її долоню.
Ліда завмерла. Підвела голову.
Остап дивився на неї, свідомо.
Він спробував щось сказати, але трахеостома не дала: губи ледь ворушились:
Д… я… к… у… ю…
Це було справжнє диво медичне і людське.
Реабілітація була схожа на пекло. Остап учився дихати, ковтати, говорити та рухати пальцями заново.
Лідія була поряд. Стала його реабілітологом, психологом, другом.
Коли він уперше заговорив, то прошепотів:
Я чув твій голос. Ти читала мені Франка. І про Мурчика згадувала.
Ліда вперше за багато років заплакала сльози на її щоках виглядали, як роси на листі.
Остапа виписали через пів року. Він пересувався у візку, але лікарі обіцяли є шанс, що стане на ноги.
Ліда забрала його до своєї квартири. Не як пацієнта просто не могла залишити серед холодних стін, де навіть води нікому подати.
Життя їхнє було чудернацьке: вона лікарка, він її підопічний. Але між ними росло щось більше.
Остап виявився айтішником. Хоч у візку, але вже працював на віддаленій роботі.
Куплю тобі пальто, Лідо, те синє, про яке мріяла, жартував він.
Краще відкладай на реабілітацію! сміялась вона.
Ще через рік Остап зробив перший крок. З палицею, кульгаючи, та пішов.
І тоді наречена знову зявилася. Вона побачила його фото у соцмережах красивий, зосереджений, стоїть на ногах.
Зявилася у Лідії вдома.
Остапчику, милий! Я так сумувала! Переживала жахливо! Всі казали, ти не виживеш! Пробач мене! Я ж люблю тебе! повисла на його шиї ароматом дорогих парфумів.
Лідія, зціпивши кулаки, чекала у коридорі.
Остап акуратно, але рішуче зняв із себе обійми.
Соломіє, сказав спокійно. Я все чув тоді, у реанімації. Кожне твоє слово. Про «овоча», про Мальдіви, про виключити апаратуру.
То був шок! Стан афекту!
Ні. То була ти, справжня. Йди.
Але
Надвір.
Соломія вийшла, бурмочучи під ніс прокльони.
Остап повернувся до Ліди.
Знаєш, чому я повернувся? спитав він.
Чому?
Бо ти мене кликала. Там, у темряві, я йшов на твій голос. Ти стала моїм маяком.
Він підійшов (ще накульгуючи) та обійняв її.
Лідо, ти не холод ти найтепліша у цьому світі.
Вони скромно розписались у квітковій залі району.
Остап повністю відновився. Тепер вони разом виховують прийомного сина того самого хлопчика, якого Лідія колись оперувала після травми, а його покинула мати-алкоголічка.
Лідія стала заввідділенням, але досі найбільше часу проводить у палатах біля важких пацієнтів. Вона памятає: навіть коли тіло мовчить, душа завжди чує. Бо добре слово сильніше найгострішого скальпеля.
Мораль:
Часто ми відмовляємось від людей, спираючись на діагнози чи обставини. Та любов і віра найкращі вітаміни реанімації. Зрада у біді не вибачається, бо вона справжня. А справжнє почуття випробовується не на Мальдівах, а біля лікарняного ліжка, коли треба підставити плече у вечірній тиші та тримати за руку у темряві.
