НАВІЩО ТИ ЙОГО ВРЯТУВАЛА? ТА Ж ВІН ОВОЧ! ТЕПЕР ВСЕ ЖИТТЯ ГОРЩИКИ ЙОМУ НОСИТИ! А Я Ж МОЛОДА, МЕНІ ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН!
волала наречена у реанімаційному відділенні. Лікарка Людмила мовчала. Вона знала, що цей пацієнт не «овоч», а єдиний, хто її чує.
Людмила Сергіївна була нейрохірургом. У свої 38 вона жила майже в операційній. Особистого життя нуль. Чоловік пішов пять років тому до енергійної тренерки з фітнесу, мовивши на прощання: «Ти, Людо, як скальпель гостра й холодна. З тобою ніби завжди зима».
Насправді вона не була холодною. Вона була зосередженою. Бо коли розбираєшся у чиємусь мозку, зайві емоції це зайвий тягар.
Тієї зміни каретою «швидкої» привезли хлопця після страшної аварії. Байкер. Черепно-мозкова травма, кома. Шанси як виграти в лотерею.
Колеги хитають головами:
Людо, він не житиме. Якщо й витягнеш залишиться важко хворим. Овоч.
Будемо оперувати, відрізала Людмила.
Вона стояла за операційним столом шість годин. Збирала уламки кісток черепа, зшивала судини. Вона боролася за нього, наче це був її рідний брат. Чому? Відповіді не знала. Просто ще до набряку бачила його обличчя молоде, вперте, гарне й подумала: не сьогодні.
Пацієнта звали Тарас. 29 років.
Він чудом вижив. Та до свідомості не приходив. Кома перейшла у вегетативний стан. Лежав, увесь у трубках, дихав через апарат.
До нього прийшла наречена. Яскрава блондинка з надутими губами.
Уперше глянувши на Тараса, вона зморщилась.
Боже, це Тарас?
Так, відповіла Людмила, звіряючи показники. Стан важкий та стабільний. Прогноз давати рано.
Який прогноз? визвірилося це дівчисько. Ви що, не бачите? Він же труп! У нас весілля за місяць! Путівки на Туреччину згорять! А він тут валяється!
Дівчино, майте совість, тихо промовила Людмила. Він вас чує.
Ха! Що він може чути? Мозок каша! Може, можна вже якось ну відключити все це? Навіщо мучити його? І мене? Я не сиділка для інвалідів!
Людмила вигнала її з палати, не стримуючись:
Геть звідси. Ще раз зявишся покличу охорону.
Та втекла, цокаючи підборами. І більше не верталась.
Тарас залишився самотній. Рідних не було з дитбудинку.
Людмила стала залишатися після змін.
Спочатку лише перевіряла показники. Згодом почала з ним говорити.
Привіт, Тарасе. Сьогодні в Києві дощ. Мокро, але свіжо. Знаєш, я сьогодні врятувала бабусю з аневризмою
Читала йому вголос книжки. Розповідала про свою кицьку Варку, про колишнього чоловіка, про втому від самотності.
Це було дивно говорити до людини, яка не рухається і дивиться в стелю порожніми очима. Але Людмила відчувала: він тут.
Вона робила йому масаж, аби руки не атрофувались. Включала йому улюблений український рок у навушниках знайшла в його телефоні плейлист.
Колеги скоса дивилися:
Ой, наша Людка зовсім зїхала. Закохалася в «овоча».
А вона помічала, як ритм серця Тараса змінюється, коли заходить у палату.
Минуло чотири місяці.
Людмила сиділа біля його ліжка, заповнюючи карти.
Знаєш, Тарасе, сказала вона. Мене хочуть поставити завідувачкою. А я боюся. Там папери, комісії А мені ж людей лікувати хочеться.
Раптом відчула доторк. Легкий, ледь чутний.
Його пальці стиснули її долоню.
Людмила аж завмерла, підняла очі.
Тарас дивився на неї усвідомлено.
Він хотів щось сказати, але заважала трубка в горлі. Губи беззвучно ворушилися: «Дякую».
Це було диво і медичне, і людське.
Попереду було адське відновлення. Тарас учився знову дихати, ковтати, говорити, ворушити руками.
Людмила була поряд. Вона стала йому реабілітологом, психологом і другом.
Коли він вперше зміг говорити, він сказав:
Я памятаю твій голос. Ти читала мені Ремарка. І про кота Варку розказувала.
Людмила заплакала. Впервые за много лет «залізна леді» пустила сльозу.
Тараса виписали через пів року. Він пересувався у візку, але лікарі давали надію: ще піде.
Людмила забрала його до себе. Не як пацієнта. Просто не могла лишити у порожній квартирі кому він там потрібен?
Вони жили дивно. Вона лікарка, він її підопічний. Але між ними виростало щось більше.
Тарас виявився IT-шником і навіть у візку працював віддалено.
Я куплю тобі нове пальто, Людо, казав він. Те, блакитне, про яке ти мріяла.
Годі дурниць, краще відкладай на реабілітацію.
Минув рік. Тарас піднявся на ноги. З палицею, накульгуючи, але пройшов.
І тут зявилася наречена. Та сама.
Побачила фотографію у фейсбуці Тарас стояв на ногах, гарний, мужній.
Прийшла до Людмили додому.
Тарасику, коханий! Я так мучилась! Місця собі не знаходила! Мене налякали, що ти помреш! Пробач мені, дурепі! Я ж тебе люблю!
Вона начепилася йому на шию, пахла дорогими парфумами.
Людмила стояла у коридорі, кулаки стиснуті. Вона чекала.
Тарас тихо, але рішуче відчепив її руки.
Дарина озвався він спокійно. Я все чув. Тоді, у реанімації. Кожне твоє слово. Про «овоча», про Туреччину, про відключення апаратів.
Та це був шок! Я не знала, що говорила!
Ні. Це була справжня ти. Йди.
Але я
Геть.
Дарина пішла, лаючи «невдячного каліку».
Тарас повернувся до Людмили.
Знаєш, чому я повернувся? запитав він.
Чому?
Бо ти мене кликала. Там, у пітьмі, я йшов на твій голос. Ти стала моїм маяком.
Він, кульгаючи, обійняв її.
Людо, ти не холодна. Ти найтепліша у світі.
Вони одружились тихо, без гучних гулянь.
Тарас цілком відновився. Тепер разом виховують прийомного сина того самого хлопчика, що колись Людмила рятувала після травми: його покинули біологічні батьки-алкоголіки.
Людмила стала завідувачкою відділення. Але так само лишається у важких пацієнтів до ночі. Вона знає: навіть якщо тіло мовчить душа все чує. А добре слово часом сильніше за найгостріше лезо скальпеля.
Мораль:
Ми часто списуємо людей, спираючись на діагнози чи обставини.
Але кохання й віра то найкращі ліки. Зрада у тяжку годину не прощається, бо в ній видно твоє справжнє обличчя.
А справжнє почуття народжується не на курортах, а біля лікарняного ліжка, коли треба подати судно і взяти за руку у темряві…
