“Нащо ти з цією дівчинкою возишся? Вона тобі навіть не рідна!”
Історія Оксани, яку вона сама розповіла — і дозволила передати далі. Усе в ній правда. Усе — до болю знайоме багатьом.
Я вийшла заміж удруге. Перший мій чоловік, Богдан, загинув трагічно — повертався додому на мотоциклі, не впорався з керуванням. Мені тоді було двадцять шість, доньці Соломії — лише два роки. Ми щойно почали жити, облаштовувати побут. На мені висів іпотечний кредит, я була у декреті, без роботи й допомоги. Батьки Богдана померли давно, а мої жили в селі під Полтавою — самі ледве виживали.
Та, як на диво, поряд опинився людина. Це був Андрій — друг мого покійного чоловіка. Він часто нас відвідував, приносив Соломії іграшки та фрукти, допомагав із справами по дому. Я спершу трималася осторонь — таки нещодавно овдовіла. А потім потягнулася. Він став рідним. Не знаю, хто мене осудить, але серце живого тягнеться до живого. Богдана я не забула й ніколи не забуду — він у моїй доньці. Але життя триває.
Через рік ми з Андрієм одружилися. Його родина не зраділа. Мати, Ганна Іванівна, одразу дала зрозуміти: “Жінка з дитиною нам не потрібна”. Але Андрій наполіг на своєму. Сказав: житимемо разом — у їхньому великому домі на околиці міста, з ділянкою, садом і теплицею. А мою квартиру — здаватимемо, щоб був дохід.
Я погодилася. Наївна. Думала — родина, допомога, підтримка. А на ділі… З перших же тижнів свекруха почала командувати. “Помий, покоси, прополи, приготуй”. На Соломію вона взагалі не зважала — ніби то тінь. Ні “здрастуй”, ні “як справи”. Навіть імені не вимовляла. Дівчинка в хаті почувала себе непотрібною.
Я працювала з ранку до вечора — і вдома, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха — вічно незадоволена. І ось одного дня я почула розмову, яку ніколи не забуду:
“Нащо ти з цією дівчинкою возишся, Андрію? — говорила мати. — Вона тобі ніхто! Тільки гроші витрачаєш. Народите вже свою дитину, от то справді справа”.
“Мамо, — відповів він роздратовано, — годі! Це моя родина, я сам вирішу”.
Я вдала, що нічого не чула. Але серце стислося. Біль від цих слів засів глибоко.
А потім у нас народився син — Ярема. Копія Андрія. Очі, ніс, навіть ямочка на щіці. Отут свекруха розквітла. З ранку до вечора крутиться біля онука. А Соломію — як ігнорувала, так і далі. “Не чіпай”, “Не підходь”, “Відійди від брата”. Одного разу вона так грубо відштовхнула доньку, що та впала. Тоді я не витримала.
“Годі! — закричала я. — Вона не мішок, не сміття, не помилка! Це моя дитина, і ви зобов’язані її поважати!”
Ми тоді наговорили одна одній багато горячих слів. Але після цієї розмови свекруха затихла. Хоча б не ображала Соломію. Але любові так і не з’явилося.
Нещодавно сталося ще одне. Андрій був у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Соломія на фізкультурі пошкодила ногу, її відправили до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
“Їдемо! У Соломії травма!”
А він лише відмахнувся:
“Це не моя дитина. Нащо мені витрачати вихідний? Набридла вже, нехай у лікарні полежить. Заспокоїться”.
Мені стало так страшно. Так бридко. Я зібрала Ярему, вийшла з дому й побігла до сусіда, який підробляв таксистом. Він відвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, лише вивих, а не перелом. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила квартирантам, попередила: звільняйте мою квартиру. За тиждень ми виїжджаємо.
До вечора Андрій подзвонив:
“Де ти з сином? Що трапилося?”
Я відповіла спокійно:
“Ми більше не повернемося до вашого дому. У мене двоє дітей. Якщо ти навчишся любити їх обох — приходь. Але тільки до МОЄХАТИ”.
Він замовк. І відключився.
Що він вирішить — не знаю. Але я вирішила одне: краще бути самій, ніж жити поруч із тим, хто відмовляється бачити в твоїй дитині людину.
