Колись давно, у тихому містечку на Поділлі, жила собі Ганна вродлива жінка з журливим поглядом, якій виповнилося тридцять пять літ. Зі дзеркала на неї дивилася зовсім інша Ганна, змарніла серцем від нерозгаданого: чого ж насправді прагнуть сучасні чоловіки? Навчання в університеті цього не навчило, хоч закінчила вона його на відмінно. «Навіщо ж я так старалася?» з болем думала вона.
Ганна все життя мріяла про родину, лагідного чоловіка і трьох діточок. Перед очима з дитинства був благословенний приклад батьків справжнього сімейного затишку. Вона квапилася вийти заміж, боячись, що її щастя промайне повз.
Зі своїм чоловіком Віктором познайомилися ще в університеті. Високий, міцний, розумний, він легко привертав увагу дівчат і був душею будь-якого товариства. Зустрілися вони на вечорі першокурсників у Вінниці, куди Віктор приїхав навчатися з Тернополя, а Ганна тоді ще мешкала з батьками.
Минуло пів року, і Віктор запропонував їй одружитися. Ганна одразу погодилась. Весілля відгуляли відразу після випуску. Новоспечений чоловік здавався ідеалом уважний, турботливий, веселий. Він влаштувався інженером у компанію «Нафтогаз», Ганна ж стала працювати у місцевому відділенні банку.
За пів року після весілля Ганна дізналась, що вагітна. Реакція Віктора її приголомшила.
Ганно, як так сталося? Ти ж казала, все під контролем.
Вітю, сама не знаю, як так вийшло чесно розгубилася вона, ледве стримуючи сльози від суворого тону чоловіка. Хіба це так важливо? Ми ж хотіли дитину. Мабуть, так судилось.
Не вигадуй! Яка доля, це просто необачність. Ми тільки почали працювати, нам зараз треба у житті ставати на ноги, а не до пелюшок повертатись.
Ганна ледь не плакала. Її мрія про велику сімю розсипалася на дрібні друзки.
Ганнусю, вже лагідніше прошепотів Віктор, обіймаючи її за плечі. Може, ще не час? Ще все попереду
Ганна у відповідь лише здивовано поглянула йому в очі.
Навіть не думай! Не хочеш не буду змушувати. Сам вирішуй.
Вона вибігла з квартири, довго блукала вулицями, розмірковуючи про розбите майбуття. Кілька днів вони мовчали. Нарешті, Віктор вибачився, пообіцяв подумати і сказав, що зрадів, буде батьком. Радості не було меж.
Через вісім місяців у молодої сімї зявився син маленький Антон.
Материнство для Ганни було справжнім щастям. Вона обожнювала доглядати за синочком, підтримувати лад у домі, тішити чоловіка варениками й борщем. Коли Антону виповнилося три роки, Ганна повернулася на роботу, а хлопчика віддала до дитячого садочка.
Їй здавалося, що вона найщасливіша у всьому світі. Це підтверджували і друзі їхньої родини. У домі Віктора й Ганни часто збиралися університетські товариші з дружинами і дітьми. Якось Ганна підслухала розмову чоловіка зі своїми приятелями.
Вітя, тобі пощастило! Дружина гарна, розумна, працює, у домі все блищить, а ще так смачно готує, що язика проковтнеш.
Та й справді, підхопив інший. Моя тільки й знає, що грошей просити та нерви тріпати.
Та й я не гірший, от і жінка моя чудова, засміявся Віктор.
Друзі весело розсміялися. Але їхні дружини інколи ділилися з Ганною зовсім іншими думкамиГанна стояла за дверима, стиха усміхаючись крізь сльози. У голові все ще дзвеніли слова «гарна, розумна, працює». Вдивляючись у вечірній трепет світла за вікном, вона відчула несподівану мякість у серці. Може, справді, сенс не у відповіді на запитання, а у тому, щоб йти своїм шляхом любити й прощати, чекати і дивуватись життю попри невпевненість.
Тієї ночі Ганна вирішила: досліджуючи бажання інших, важливо не забувати про власні. Наступного ранку, замість звичних турбот, вона купила квитки до Львова для себе, Віктора й Антона. Віктор здивувався, але побачивши живі вогники в її очах, лише ніжно притиснув дружину до грудей.
Дякую, що ти є, прошепотів він.
Антон, тримаючись за матусю, радів новій подорожі, а Ганна усміхалася вперше за довгий час по-справжньому, без присмаку тривоги.
За тиждень, коли вони гуляли львівською бруківкою та сміялися під рясним дощем, Ганна раптом зрозуміла: любов це не правильні відповіді, а відчайдушна віра у спільне майбутнє. Пані Сонце кидало діаманти крізь хмари, і світ, здавалось, розцвів саме для неї. Тепер вона знала: щастя це бути собою й ділитись світлом серця, навіть коли відповіді досі не знайдені.
Життя як місто, де завжди можна розпочати знову, якщо поруч свої.
