Тільки не приводь жінку в мою квартиру, заявила мати Антону.
Лідія Степанівна до цієї розмови готувалася три тижні.
Було видно одразу. Протерла святковий сервіз, який не діставала ще з Антонового випускного. Спекла пиріг, не який-небудь, а яблучно-коричний той самий, що Антон у дитинстві найбільше любив. Розклала філіжанки.
Антон приїхав у неділю після обіду, як і домовлялися. Зайшов, озирнувся. «Щось буде», подумав. Зняв куртку й пішов на кухню.
Мамо, ти якась сьогодні урочиста.
Сідай, відказала Лідія Степанівна. Чаю?
Буду.
Налила. Поставила пиріг. Помовчала довго так, як перед стрибком у холодну воду. Потім встала, вийшла у кімнату й повернулася з якимись паперами.
Поклала на стіл.
Ось, каже, документи на квартиру. Вирішила переписати на тебе.
Антон глянув на папку, потім на маму.
Мамо.
Дай договорити, підняла руку. Я вже не молода. Квартира велика, мені самій забагато. Нехай буде твоя. Оформимо як треба, усе дізналася.
Антон дивився на маму й помітив: зараз буде «але».
І недовго чекати.
Тільки одне прохання, сказала Лідія Степанівна, рівно так, ніби говорить про погоду. Катерину сюди не приводь.
Антон поставив чашку.
Це ти жартуєш?
Ні.
Мамо, Катерина моя дружина.
Я знаю, хто вона, Лідія Степанівна склала руки на столі. Антон, це наша сімейна квартира. Тут тато жив, ти виріс, я всі роки. Не хочу, щоб вона тут господарювала. Просто не хочу і все.
Вона не господарює. Вона жінка моя, час від часу в гості приходить.
В гості заходь сам. Кивнула на документи. Квартира твоя. Живи потім скільки хочеш. Але без неї.
Антон дивився на маму.
«Вона й справді серйозна», зрозумів. «Три тижні до цього готувалася. Пиріг пекла».
Вона тобі чимось не довподоби? спитав уже тихіше.
Ніколи мені не подобалася, просто відповіла Лідія Степанівна, ніби цим усе пояснила.
Додому Антон повертався довго.
Не тому, що далеко хвилин пятнадцять автівкою, всі світлофори знає. Просто їхав неквапом. Навіть звернув кудись не туди, зупинився біля магазину, постояв, не вийшов, поїхав далі. Голова варилась, як старий холодильник у спеку: гуде, та не справляється.
Три кімнати. Високі стелі. Батьківська книжкова шафа на всю стіну. Кухня, де мама щонеділі смажила котлети, і де колись робив домашку. Квартира ж гарна. Таких вже не будують.
Припаркувався біля дому. Посидів у машині, потім зайшов.
В хаті пахло тушкованим Катерина поралась на кухні, щось собі наспівувала тихцем, невлучно, і навіть не помічала того. Розувся, пішов на кухню. Став у дверях.
Рано приїхав, сказала вона, не обертаючись. Я ж думала, у мами до вечора будеш.
Не вийшло.
Щось у голосі його Катерина одразу розпізнала. Обернулась, глянула уважно, так, як люди вміють не питати зайвого, але й так усе розуміють.
Сідай, каже. Зараз будемо вечеряти.
Повечеряли. Антон говорив коротко, без подробиць.
Катерина слухала уважно, не перебивала, не злилася, тільки коли дійшов до слів «дружину туди не приводь», вона ледь кивнула, нібито собі щось підтвердила.
Вона давно так думає, сказала Катерина, коли замовк.
Ти знала?
Ні. Але здогадувалась. Поставила тарілку в мийку. Помовчала. Антона, квартира ж гарна. Я розумію.
Та до чого тут квартира…
Як це до чого, Катерина повернулася до нього, три кімнати на Левандівці, сам подумай. Це гроші, це житло, це… замовкла. Не хочу, щоб ти все через мене втратив.
Антон глянув на неї.
Кать…
Почекай. Підняла руку. Я серйозно. Якщо для тебе важливо знайдеш вихід, не ображусь. Не житиму там, то й що з того. Квартира буде твоя, значить, і для нашої родини. Я якось впораюся.
Тут Антон і замовк. Надовго.
Бо вона сказала зовсім не те, що він чекав. Думав, сліз буде, образ. Все б зрозумів, мала право.
А вона каже знайду вихід.
Спокійно так. Як людина, яка не ставить себе ціною чужої гри.
Антон підвівся. Пройшовся кухнею три кроки туди, три назад, тісно. Зупинився біля вікна.
Кать, каже. Ти розумієш, що вона зробила?
Що?
Вона мені угоду запропонувала. Каже поволі, нібито вслух обдумує своє. Квартира в обмін на те, що тебе туди не пускатиму? Купила б мій вибір, розумієш? Не подарунком, а купівлею. І оплата це ти.
Катерина дивилась.
Антоше, це ж її житло. Вона має право…
Може, згодився Антон. Розпоряджатись квартирою може. А от мною ні.
Сів знов, налив собі чаю.
Ти ніякий вихід не шукай, каже. Бо справа не в квартирі. Вона досі думає, що я її власність. Тридцять вісім років не сперечався. Вона так звикла.
Катерина промовчала. А потім дуже тихо сказала:
Я знаю.
Відколи?
Антоше, я чотири роки намагаюся з нею налагодити стосунки. У свята телефоную. Варення ношу те, яке вона любить. Питаю, як почувається. Говорила спокійно, як про щось, що вже давно вирішила для себе, але вголос вперше. Вона мене не бачить. Я для неї не людина. Я те, що забрало в неї сина.
Антон дивився.
А не помічав.
Ти ж підеш до неї? спитала.
Піду. Через кілька днів. Маю подумати, що сказати.
Гаразд.
Ти навіть не питаєш, яке прийму рішення?
Катерина здивовано глянула.
Ні, просто відповіла. Я тобі довіряю.
Оце і було найстрашніше. Не материнська умова, а довіра дружини сказане спокійно «я довіряю», і Антон зрозумів: доведеться відповідати.
Зранку суботи Антон сам подзвонив мамі.
Лідія Степанівна потім згадувала, що по голосу вже щось відчула інший, не звичне «мам, як ти там, буду в неділю». Інтонація інша, без того вічного підтексту легкого вибачення, яким говорив із нею весь час.
Мамо, сьогодні заїду. Годині о третій. Гаразд?
Добре, відповіла й почала чекати.
Рівно о третій подзвонив у двері.
Відчинила і одразу помітила: без квітів, без торбини з гостинцями, як завжди. В куртці, ключі в руках, пройшов на кухню, сів.
Лідія Степанівна забігала до чайника то вже звично, мов автоматично.
Мамо, не треба, каже, я ненадовго.
Вона поставила чайник назад і сама сіла. Подивилась на сина.
Ну, мовила вона, вирішив?
Вирішив, сказав Антон.
Не поспішав.
Маю тебе дещо спитати.
Питай.
Коли ще тато був живий, почав повільно, ти б йому таку умову поставила? Мовляв, або по-моєму, або позбудешся чогось важливого?
Лідія Степанівна відкрила рот, закрила.
Це інше, сказала.
Чим інше?
Бо тато це тато. А ти мій син. Я про тебе турбуюся.
Мамо, сказав Антон майже ніжно. Ти не турбуєшся ти мене утримуєш. Це різні речі.
Тиша на кухні була важка, як вата.
Чотири роки, тихо додав Антон, Катя намагається з тобою порозумітись. Ти раз хоч по-людськи відповіла?
Лідія Степанівна мовчала, дивилась у стіл.
Знаєш, що вона після кожного дзвінка мені каже? продовжив Антон. Нічого не каже. Просто кладе слухавку й посміхається: «Головне, щоб у неї все добре».
Помовчав.
Я питав, не прикро їй. Відповіла, що хоче просто, щоб тобі зі мною було добре. От і все.
Лідія Степанівна підняла очі.
Антон…
Вона сама запропонувала не жити у твоїй квартирі, якщо це важливо для нас. Розумієш? Сама. Щоб мені легше було.
Голос Антона трошки зрадив.
Квартира твоя, мамо.
Відмовляєшся, сказала вона тихо, не питаючи, ствержуючи, розгублено. Не вірила думала, візьме квартиру. Він завжди брав те, що мама давала. Бо знала, що йому потрібно.
Я не відмовляюся від квартири, сказав Антон. Я відмовляюся від умови. Це різне, мамо.
Ось як, вона тобі дорожча, ніж я. Жорсткість зявилась у голосі Лідії Степанівни: останній, найважчий аргумент. Дорожча матері?
Антон зітхнув. Довго. Як зітхають, коли дуже хочеться сказати відверто, не те, що треба.
Мамо, це не ваги. Ви обидві моя родина.
Пауза.
Просто ти чомусь вирішила, що це змагання. Що обовязково маєш виграти.
Лідія Степанівна мовчала.
Я тебе люблю, сказав Антон. Це не зміниться. За жодних умов.
Підвівся. Взяв куртку.
Подзвониш я приїду.
Мама нічого не відповіла.
Вийшов. Двері закрив тихесенько.
Лідія Степанівна залишилась сама. Підійшла до вікна.
У дворі Антон сідав у машину. Вона дивилась згори на його сутулі плечі, на те, як відчинив дверцята, обернувся на мить, випадково, зовсім не шукаючи її погляду, і поїхав.
Вона ще довго стояла біля вікна після того, як він зник за поворотом. Просто думала. Про що й сама б не змогла пояснити. В тій тиші було щось таке, що щипало в очах.
Три тижні майже не телефонували.
Антон зрідка писав: «Мамо, як ти?». Відповідала: «Нормально». І все. Українське «нормально» від «все добре» до «три ночі не сплю, та й що з того».
А потім сталося таке.
Лідія Степанівна вийшла з аптеки, не з тієї, що за рогом біля дому, а подалі там дешевше на тридцять гривень. А тридцять гривень то не дрібниця, коли тобі шістдесят девять і пенсія така, що краще не говорити. Йшла дворами, скорочувала. І раптом бачить Антона.
Стоїть біля авто, капот відкритий. Катерина в старій куртці з масляною плямою на рукаві, щось каже. Лідія Степанівна не чує слів, далеко. Антон відповідає. Потім Катя засміялась голосно, щиро, з відкинутою головою, як сміються щасливі люди.
Антон теж засміявся.
Лідія Степанівна зупинилася.
Стояла й дивилася, як у кадрі: двір, жовте листя, відкритий капот, двоє з масними руками. Звичайна сцена.
Він не пішов від неї. Просто живе.
Таке просте, а ніяк не доходило.
Вона все думала: Катерина забрала сина. Відібрала. А ось стоять собі у дворі, ремонтують машину, сміються. Ніхто нікого не відбирав. У сина просто своє життя. Завжди було. Лідія Степанівна просто не хотіла цього бачити.
Тихенько повернулася й пішла додому.
Вдома поклала аптечний пакет на стіл. Довго сиділа на кухні, дивилась у вікно на двір.
Потім стала. Дістала муку.
Пиріг пекла годину, довше звичайного руки трохи тремтіли, двічі пересипала цукор. З чорною смородиною. Те саме варення, яке Катерина завжди привозила, а вона ставила до шафи й не відкривала з принципу.
Відкрила.
Через два дні подзвонила Антону.
Спекла пиріг, сказала. Багато. Одна не зїм.
Пауза.
Приїдете? додала, трохи тихіше, трохи важче, Обоє.
Антон помовчав секунду, всього одну.
Приїдемо, сказав.
Коли вони подзвонили у двері, Лідія Степанівна відчинила і побачила їх разом. Антон із квітами, Катерина з пакетом. Глянула на невістку. Та теж спокійно й надійливо дивилась, без нічого зайвого.
Заходьте, сказала Лідія Степанівна.
На кухні було трохи тісно втрьох кухня маленька, така вже є. Та якось розмістилися.
Ну, каже, розрізаючи пирога, розповідайте, як ви там.
Катя підняла очі.
Розповімо, просто каже й посміхається.
Лідія Степанівна поклала шматок на тарілку. Це було початком. Маленьким, незграбним, але пахло пирогом із чорною смородиною.
