— Мамо, ну чого ти знов починаєш! — роздратовано кинув Михайло, навіть не відриваючи погляду від телефону. — Кажу ж, зайнятий!
— Оце зайнятий! — Оксана Петрівна ляснула мокрою ганчіркою об стіл. — Сорок років тобі незабаром, а все як школяр! Михайлику, прошу, заїдь до бабусі. Дзвонила вчора, скаржиться, що погано почувається.
— Мам, у мене зустріч через годину! Важлива! — Михайло нарешті підвів очі. — Потім заїду, увечері чи завтра.
— Завтра, післязавтра… — Оксана Петрівна сіла навпроти, втомлено зітхнула. — Твоя бабуся вісімдесят три роки прожила, а ти завжди причини знайдеш.
— Не заспівуй цю пісню! — Михайло схопився, сунув телефон в кишеню. — Працюю, розумієш? Гроші заробити треба! А не як деякі, що тільки нидьгують!
Оксана Петрівна здригнулася від грубості, але мовчала. Призвичаїлась. Михайло завжди був різким, особливо коли йшлося про родинні обов’язки.
— Гаразд, — тихо мовила вона. — Тоді сама поїду. Біда лиш — машина в ремонті, а автобусом дві години в один кінець…
— Ну і що? — Михайло надягав куртку. — Поїдь автобусом, що в цьому такого? Таксі виклич!
— На таксі дорого, сину. Пенсія маленька, ти ж знаєш.
— Знаю, знаю! — Михайло вже стояв біля дверей. — Послухай, мам, давай пізніше. Я справді спішу!
Двері грюкнули. Оксана Петрівна лишилась сама на кухні, де ще висів запах борщу, звареного для сина. Михайло навіть не доторкнувся.
Жінка підійшла до вікна, побачила, як син сідає у свою нову машину. Красива, дорога. Він пишався нею, ліз із шкіри, щоб розповісти знайомим про її переваги. А відвезти матір до бабусі — часу не знайшов.
Оксана Петрівна дістала з сумки потертий гаманець, перелічила купюри. На таксі до бабусі справді дорого. Довелось їхати автобусом.
Взяла торбу з гостинцями для свекрухи, зав’язала хустку, вийшла. До зупинки п’ятнадцять хвилин пішки. Ішла не поспішаючи, зупиняючись перевести дух. Серце останнім часом підводило, але до лікарів не йшла. Не було коли, та і грошей шкода.
На зупинці чекала півгодини. Автобус приїхав переповнений, Оксана Петрівна ледь проштовхнулася. Їхати довго, з пересадкою. Молодь сиділа в навушниках, уткнувшись у телефони. Старшій жінці місце ніхто не поступився.
Нарешті дісталась селища, де мешкала матір чоловіка. Стара хатка стояла на околиці, обросла садом. Оксана Петрівна відчинила хвіртку, пройшла до сіней.
— Бабусю! — гукала вона, стукаючи. — Це я, Оксана!
Двері розчинилися не одразу. Ганна Іванівна, свекруха, стояла на порозі, спираючись на палицю. Старушка помітно схудла.
— Оксанко! — зраділа вона. — Як добре, що приїхала! Заходь, заходь!
— Як справи, бабусю? — Оксана Петрівна обійняла її, поцілувала в щоку. — Щось ти зовсім худесенька стала.
— Та які справи… — Ганна Іванівна привела її в кімнату. — Ось, апетиту зовсім нема. І спати погано. Болі якісь…
— А до лікаря ходила?
— Ходила, ходила. Кажуть, вік. Що вдієш, вісімдесят три ж. — Старушка посадила гостю за стіл. — Чаю будеш?
— Авжеж. — Оксана Петрівна дістала з торби пакети з їжею. — Ось, борщ тобі привезла, котлети, вареники з картоплею.
— Ой, дякую тобі, голубко! — Ганна Іванівна усміхнулась. — А де ж Михайлик? Щось давненько не бачила його.
Оксана Петрівна помовчала, наливаючи чай.
— Він багато працює, бабусю. Діла.
— Розумію, — кивнула стара. — Чоловік мусить працювати. Тільки от… — замовкла, потім додала тихіше: — Скучаю я за ним. Адже він у мене єдиний онук.
— Знаю, бабусю. Він теж скучає, тільки часу не має
—Наступного дня він знову поїхав на роботу, а відвідати бабусю так і не знайшов часу.
