Щоденниковий запис
Сьогодні я згадала той день, коли мати вирішила вийти заміж. Я, Соломія, не заперечувала. Її вибранець — спокійний і врівноважений Тарас — мені подобався. Він завжди доброзичливо спілкувався зі мною, а до матері ставився з ніжністю та турботою. Все було добре, але п’ятнадцятирічна я поставила умову:
— Мамо, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Тарас — гарна людина. Тобі самій буде сумно, адже я колись поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі.
— Як до бабусі? До міста? Тобі ж лише п’ятнадцять, ти ще неповнолітня! Як я залишу тебе без нагляду? — мати була категорично проти.
— Мамо, та я ж не сама! Бабуся мене виховає, як колись тебе. Я вже подзвонила їй, і вона радий, що я їду, — наполягала я.
— Зрозуміло, ви вже все вирішили без мене, — сказала мати, і в її голосі пролунало чи розчарування, чи сум.
— Мамо, повір, так буде краще. Дядько Тарас добрий, але для мене він — чужий чоловік.
Мати зітхнула, але в цю мить задзвонив телефон. Це була бабуся Ганна Михайлівна.
— Доню, ну що, домовилися із Соломією? Вважаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я люблю онуку. Невже я не впораюся з майже дорослою дівчиною?
— Мамо, я знаю, що ти її обожнюєш, але серце материнське…
— Все буде добре, не хвилюйся. Якось я виховала тебе, то й із Соломією ми справимося.
Мати поклала трубку, а я вже весело збирала речі:
— Мамо, не переживай! Все буде чудово!
Ганна Михайлівна не була тендітною жінкою — колишня вчителька математики з твердим характером. Та й у мене вдача була не з легких. Інколи ми сварилися, але бабуся завжди знаходила спосіб помиритися. Бувало, посваримося, а ввечері вона заходила до мене, гладила по кучерям і розповідала казки. Я посміхалася й засинала, забуваючи образи. А інколи першою йшла на мир я, купуючи бабусі її улюблені цукерки «Солодка Львівщина».
Так ми й жили, поки не настав час мого від’їзду. Я закінчила університет у нашому місті, знайшла роботу, але зарплата була мізерною. Колеги розповіли, що у Львові є гарна компанія з добрими умовами.
— Бабусю, не ображайся. Я їду далеко, але ми завжди на зв’язку.
— Соломійко, — гладила вона моє волосся, — навіщо тобі їхати так далеко? Невже тут немає роботи?
— Бабусю, я вже спробувала. Іспитовий термін, потім — найнижча посада з зарплатою в три тисячі гривень.
— Але ти ще без досвіду. Все починають із малого. Де народився, там і згодився, — переконувала вона.
Та я вже вирішила. Зібрала речі й поїхала.
У Львові мені справді пощастило: хороша посада, пристойна зарплата, гуртожиток. Коли отримала першу зарплату, купила солодощів, навіть бабусиних улюблених цукерок. Але вечірній чай у самотності виявився гірким.
Час минав. Я щодня дзвонила мамі та бабусі. Гроші не витрачала даремно — мріяла про машину. Та як кажуть, людина передбачає, а Бог розпоряджається…
Одного дня мати подзвонила й сказала, що бабуся померла.
— Як?! — я не стримала сліз. — Що сталося?
— Серце, доню. Воно в неї давно хворіло, але вона нікому не скаржилася.
Це був жахливий удар. Я їхала в таксі, і сльози котилися самі.
— Вам погано? Можу чимось допомогти? — спитав водій.
— Ні, дякую… — я знала, що виплачуся вдома, але не могла зупинитися.
На похорон я не встигла — рейс затримали через туман. Тепер я стояла біля дверей бабусиної квартири, яка тепер належала мені. Довго не наважувалася увійти. Але коли відчинила двері, мене зустріла мовчанка.
«Мабуть, доведеться продати», — подумала я, сідаючи у своє улюблене крісло.
Згадала, як бабуся зустрічала мене словами: «Соломійко, помий руки, я поставлю чайник…»
Тепер у квартирі було тихо. Настільки тихо, що я затулила вуха. Потім підвелася, підійшла до фотографії на комоді: ми з бабусею сміялися.
Раптом почула звук. З шафи виглянула руда котяча мордочка.
— Ой, хто це? — я здивувалася, коли кішка вистрибнула назовні.
Я згадала: бабуся розповідала, що підібрала вуличну кішку. Її звали Трояндою — знайшли в травні.
— Трояндо? — кішка підійшла, потерлася об ногу й пішла на кухню, наче запрошуючи мене. — Зрозуміло, ти голодна.
Але потім почула писк. Троянда запрыгнула в шафу й витягла двох рудих кошенят.
— Оце так! — я розвела руками. — Ціле сімейство!
Я не знала, що робити, тому подзвонила до ветеринарної клініки. Незабаром прийшов лікар — приємний хлопець на ім’я Богдан.
— Чим можу допомогти? — він усміхнувся.
— Пологи. У кішки.
Він пояснив, як доглядати за ними, допоміг облаштувати лежанку. Навіть записав мій номер.
Наступного ранку Богда
