Темні вулиці Львова супроводжували Богдана додому після довгого робочого дня. Він ішов, занурений у думки, а тривога стискала сердце. Вікна їхньої квартири на третьому поверсі були темними. «Де вона знову пропадає?» — миттєво подумав він. Богдан увійшов у порожню хату, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка, з тривожним обличчям, промовила слова, що перевернули його світ: «Вашу дружину, Олену, забрала швидка». Богдан завмер, не вірячи почутому. Його життя, повне помилок і втрачених шансів, розвалилось у мить, залишивши лише біль і жаль.
Ця думка, наче грім, вразила Богдана ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко посміхнувся. Все було так і очевидно, але він не бачив. Дома чекала Олена — жінка, яку він колись любив, але давно перестав цінувати. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не глянувши. «Вечеряти будеш?» — спитає вона, і в її голосі не буде ані крихти тепла.
Раніше Олена готувала з душею: спекла паляниці, збирала рецепти, закатувала банки з варенням. Але останні роки все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона ще старалася, а для Богдана — ані натяку на турботу. Її страву ставало неможливо їсти, наче вона готувала через силу. Коли терпець закінчувався, Богдан сам смажив картоплю чи ліпив вареники, мовчки, без докорів. Олена їла, але ніколи не дякувала. Її байдужість вбивала його, але він мовчав, щоб не розпалювати сварок.
Колись Олена була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла пригорнутися до нього й завмерти, ніби ділячись теплом свого серця. Але ті моменти залишилися в минулому. Тепер її турбота нагадувала обов’язок, який вона ненавиділа. Коли це почалося? Може, коли Богдан гуляв з друзями, а вона чекала його вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, тому що «святкував з товаришами»? Він тоді думав: «Та дрібниця, свято ж!» Але її погляд, повний болю, він пам’ятав досі.
Олена змінилася. Стала мовчазною, відстороненою. Обижалася на його зауваження, зачинялася в кімнаті, немов уникала його. Богдан злиА тепер він намагався знайти її в маленьких речах — у запаху хлібної скоринки, у шумі дощу за вікном, у спогадах, які стали його єдиною розрадою.
