Не бери чуже: чому важливо поважати те, що належить іншим

Не можна брати чужого
Єдина дочка у батьків Мирослава в родині була справжньою улюбленицею, все найкраще діставалося їй. Батьки, інтелігентні люди, працювали в науково-дослідному інституті, тато професор. Мирослава скільки себе памятає, у них завжди вдома було багато гостей.
Мати, Інна Василівна, дуже смачно готувала, часто випікала великі пироги, красиво накривала на стіл.
Ну, Інночко, ти завжди в своєму стилі і смачно, і гарно, глянеш на твій стіл одразу апетит прокидається! сміялися гості, щоразу приходячи до них.
У школі Мирослава навчалася добре не була золотою медалісткою, але трійок у неї не було. Батьки ніколи не змушували її зубрити уроки. Від дитинства вона була відповідальною і зібраною. Повернувшись зі школи, переодягалася, їла і сідала за домашнє завдання.
Мирослава, ти сходила сьогодні на заняття з музики?
Так, мамо, зїздила, щойно повернулася.
Мирослава ходила в музичну школу, грала на скрипці. Їй дійсно подобалася музика: як тільки брала до рук скрипку забувала про все, надихалася і могла довго грати. Її музична вчителька часто ставила її в приклад іншим учням.
Шкільні роки промайнули швидко. Друзів і подруг у Мирослави було багато вона була відкритою і доброю, завжди намагалася допомогти. Жила з батьками у великому місті у Києві, тому й мріяла після школи вступити до університету тут.
Чого тобі хвилюватися, Мирослава? Батьки працюють в університеті, у будь-якому разі влаштують, говорила подруга Оля.
А ти куди після школи плануєш?
Нікуди, піду працювати. У мене лише мама, вона мене витягує як може. На роботу піду, щоб легше їй було, відповідала Оля. Жили вони з мамою скромно, економили на всьому.
Мирослава ніяк не могла зрозуміти, як живе її подруга, бо її сім’я на гроші не жалілася, в усьому була забезпечена.
Мамо, тату, на випускний мені потрібне нове плаття і туфлі, сказала вона.
Так, доню, я знаю, завтра вихідний підемо по магазинах, відповідала Інна Василівна.
Вибрали гарну сукню, туфлі все в тон. Залишилося добре скласти іспити, відгуляти випускний і почати нове, доросле життя.
Мирослава вступила до Київського політехнічного інституту, звісно, батьки допомогли, але й сама могла б вступити мама була дуже товариською, мала знайомих всюди, тож перестрахувалася.
Ну все, тато і мамо, тепер ваша донька студентка, радісно повідомила Мирослава, коли побачила своє прізвище у списку зарахованих.
Вітаємо, доню! весело відповів батько і подарував їй новий мобільний телефон тоді це ще було рідкістю.
В інституті Мирославі все подобалося: навчання, викладачі, нові друзі й подруги. Життя стало зовсім іншим студентські вечірки, сесії, курсові роботи. З Олею майже не спілкувалися у Мирослави практично не було вільного часу, а подруга працювала на заводі, у своєму колі.
Влітку Мирослава їздила з будівельним загоном оце була справжня студентська романтика! Вона була гарною і відкритою, подобалася багатьом хлопцям, але великої любові ще не було, лише дружба й легке спілкування.
На останньому курсі інституту Мирослава познайомилася з Вадимом. Він відслужив в армії й трудився у майстерні побутової техніки. Познайомилися випадково у кінотеатрі, куди вона прийшла з Олею, нарешті вдалося вирватися разом на вихідний.
Привіт, дівчата, можна до вас приєднатися? ввічливо запитав Вадим, коли вони сиділи у кафе перед сеансом.
Можна, відповіла Оля, але Вадим дивився прямо Мирославі в очі.
Вадим, представився. Дуже багато людей сьогодні, виправдовувався за те, що приєднався.
Я Оля, а це Мирослава, усміхнулася подруга.
Я вирішив сходити на новий фільм, друг порадив.
Ми теж давно разом не вибиралися: я працюю, Мирослава вчиться, пояснювала Оля, а Вадим не зводив очей із Мирослави.
Після сеансу домовилися зустрітися ще раз місця у залі були різними, людей багато. Втроєм гуляли, потім Вадим провів Олю, а потім Мирославу і попросив її номер телефону.
Вадим був справжнім красенем, з ним було цікаво спілкуватися він багато читав. Мирослава закохалася. Відтоді вони почали зустрічатися, а через пів року одружилися. Батьки, після знайомства з Вадимом, не заперечували зять їм сподобався.
Після інституту Мирослава недовго працювала, народила сина Артемчика й пішла у декрет. З Вадимом була щаслива. Він був турботливим чоловіком і батьком, надійним, завжди допомагав.
Мамо, мені так пощастило з чоловіком, казала Мирослава, з Вадимом я наче за муром.
Так, моя доню, Вадим справжній чоловік і сімянин, відповідала Інна Василівна, а батько обожнював зятя, грали разом у шахи, обговорювали різні теми.
Довелося почати життя без чоловіка
Але щастя, мабуть, не вічне. Артемчику було пять років, коли Мирослава й Вадим потрапили в аварію. Їхала машина, раптом виїхав мотоцикл на шаленій швидкості… Мирослава вилетіла з авто, ймовірно, це її врятувало, а чоловік загинув. Добре, що Артем був тоді з бабусею і дідусем.
Боже, за що? шепотіла Мирослава, приходячи до тями у лікарні, поруч сиділа мама.
Слава Богу, Мирослово, ти очнулась, плакала Інна Василівна. Хоч і перелом ноги та ребра, але жива!
Вадима поховали, а Мирослава на інвалідному візку. Довго відновлювалась, допомагали батьки, жили в них із сином. Мирослава довго перебувала в депресії, дуже сумувала за чоловіком, порятунком став лише Артемчик.
Господи, дякую, що врятував мого сина, часто зверталася до ікони, завдяки Артемчику я ожила.
Мирославі довелося почати життя наново.
Мамо, вирішила переїхати на Чорноморське узбережжя, там у нас є будинок, хочу оселитися там. Морський клімат допоможе мені, та й Артемчику море подобається. А ви приїжджайте в гості. Тут все нагадує про чоловіка
Батьки погодилися. Мирослава у новому місці знайшла спокій, влаштувалася адміністраторкою у готель, стала спілкуватися з різними людьми. Артем вже ходив до школи. Вихідними йшла на пляж, засмагала, відпочивала, іноді разом із сином.
Якось вона випадково втратила обручку на пляжі дорогоцінну память про чоловіка. Плакала й шукала в піску.
Чому плачете? почувся чоловічий голос. Що трапилось?
Обручку загубила, для мене це дуже дорого
Хто ж ходить на пляж у прикрасах?
Я от ходжу Є ще питання?
Добре, допоможу вам, відповів чоловік. Мене звати Кирило, а вас?
Мирослава, разом вони просіювали пісок, пізніше обручку знайшли у її одязі.
Дякую, Кирило.
Ви давно тут відпочиваєте? запитав Кирило. Я з другом приїхав, він залишився у готелі вчора перебрав, я сьогодні сам на пляж
А я насправді тут живу, відповіла Мирослава.
Поспілкувалися, і Кирило запросив її до кафе.
Пора йти з пляжу, погодилася Мирослава, ще обгоримо. Тож можна й до кафе сьогодні спека.
У прохолодному кафе вони потягували крижаний коктейль. Мирослава не поспішала син був у бабусі й дідуся на місяць, його до школи привезуть. Кирило відразу ж зізнався одружений, має доньку, працює в аеропорту у Львові.
Мирослава розповіла свою історію про загибель чоловіка.
Вирішила почати нове життя, сказала вона, переїхали сюди з сином.
З Кирилом їй було легко, він був простий у спілкуванні, добрий. Після кафе він провів її до дому, й там розпрощалися. Через три дні зустрілися знову він чекав її біля будинку з великим букетом квітів, коли вона йшла з роботи.
Привіт, скучив! сказав Кирило, вручаючи квіти.
Привіт, Мирослава зраділа, побачивши його. До речі, завтра у мене відпустка!
Чудово! Тепер буде більше часу у нас, зрадів Кирило. Тоді запрошую в ресторан відзначимо твою відпустку, познайомишся з моїм другом.
У ресторані добре відпочили, а потім Кирило залишився у неї. Відбулося те, що мало статися.
Боже мій, закохалася, зізналася собі Мирослава.
Після трагічної втрати чоловіка у неї нікого не було, майже всю відпустку вони провели разом. Кирило дзвонив на роботу й брав відпустку за власний рахунок. Але зрештою йому довелося їхати. Розставання було важким. Через тиждень Кирило подзвонив.
Мирослава, скоро приїду Зрозумів, що не можу без тебе. Зізнався дружині, вона подала на розлучення.
Доля вирішила ще раз випробувати її
Вона була щаслива. Не думала про те, що там почувала дружина з дитиною ні на мить.
Я теж жінка, і хочу бути щасливою.
Кирило приїхав, вони одружилися одразу після розлучення. Через рік у них народилась донечка. Обидва були щасливі.
Та мабуть, доля вирішила ще раз випробувати Мирославу. Ідилія закінчилась через десять років: Кирило почав зраджувати, у курортних містечках спокус багато. Почалися сварки, він спершу брехав, потім зізнався. Мирослава й сама бачила його з молодими дівчатами на пляжі.
Мирослава подала на розлучення, Кирило повернувся до Львова, відновив стосунки з колишньою дружиною. Донечку не кидав, платив гарні аліменти в гривнях. Діти виросли: Артем переїхав до бабусі з дідусем, вчився в університеті, там і одружився. Донька залишилася з Мирославою, віддала свою руку чоловікові й вже живе окремо.
У Мирослави двоє онуків і внучка. Приїжджають у гості, батьки вже старенькі також навідуються з Артемом. Все життя Мирослави це діти й онуки.
А Кирило? Він більше не зявлявся у її житті. Мирослава вирішила більше чоловіків у її долі не буде, впевнена:
Я поплатилася за свою любов до одруженого не можна брати чужого, не збудуєш щастя на чужій біді
Не хотіла більше випробовувати долю Мирослава, боялася, що бумеранг повернеться і вдарить боляче. Тому живе одна.
Дякую, що прочитали. Щиро бажаю добра й щастя усім!