Не бійся бути зручною, бійся бути красивою

Олена Коломієць сиділа в кав’ярні на Подолі, коли Марися раптом стрепенулася:
— Оленко, ти розум втратила? — долоня з гучним ляском впала на стіл, аж чашки дзенькнули. — Він же тобою, як послуговується! Сьогодні приходь, завтра не треба, післязавтра знову потрібна!
— Марисю, ти нічого не розумієш, — втомлено відповіла Олена, розмішуючи цукор у каві. — Олексій зайнята людина. Бізнес, зустрічі. Коли вікно знайдеться, тоді й побачимось.
— Та плювати мені на його бізнес! — подруга аж почервоніла. — Тобі вже тридцять шість, Оленко! Довго ще бути запасним аеродромом?
Олена поморщилася. Завжди Марися — прямо, без церемоній. А заперечити не можна — слушні речі каже. Тільки от істина та гостра, мов тернина під серцем.
— А що мені лишається? — тихо спитала вона, дивлячись у вікна кав’ярні. — Красунь довкола — повно. А я… звичайна. Зате зручна. Не сварюсь, не вимагаю, не капризую.
— Господи, послухай саму себе! — Марися стиснула її руку. — «Зручна»! Ти що, підніжкова килимкова? Ти ж з вищою освітою, добра робота, власна квартирка. Розумна, добра, вірна…
— Тільки не вродлива, — перебила Олена з гіркою посмішкою. — Чоловіки спершу очима вибирають, ти ж знаєш.
Марися відкинулась на стілець, хитаючи головою. Двадцять років дружби, а подруга все ще не вірить у власну вартість. Ще з університету в Чернівцях — завжди в тінках яскравих дівчат, завжди готова підлаштуватись, вгодити, не заважати.
— Пам’ятаєш Ігорка Шевченка зі школи? — несподівано спитала Олена.
— Ну пам’ятаю, — насторожилася Марися. — А що?
— Я ж була без пам’яті закохана. Три роки за ним, як тінь: конспекти давала, на семінарах рятувала. А він навіть не помічав. Поки не з’явилась та… Юля Парасюк, так відразу коло неї й крутився.
— Та це ж століття тому! — Марися сплеснула руками.
— А для мене — ніби вчора, — Олена сумно всміхнулась. — Тоді я зрозуміла головне правило життя: красиві отримують усе одразу, а інші мають бути корисними. Зручними.
— Оленко, та ж Ігор той став потім? Пиятика та невдаха! А твоя красунь Юля тричі заміж вискочила й тричі розлучилась. Де вони тепер, а де ти?
— Вони живуть, — тихо сказала Олена. — А я пристосовуюсь.
У цю мить задзвонив телефон. Олена глянула на екран і раптом оживилася.
— Ало, Лесь? Так, я вільна. Звичайно, прийду. За півгодини? Добре, чекатиму.
Марися з жахом спостерігала, як обличчя подруги змінюється — з’являється щось наче дитяча радість, готовність бігти на перший клич.
— Оленко, не йди, — прошепотіла вона. — Скажи, що зайнята.
— Не можу, — Олена вже збирала сумку. — У нього віконце між зустрічами. Так довго не бачились.
— П’ять днів тому!
— Це давно, — уперто повторила Олена і підвелась.
Марися лишилася сама, провожаючи поглядом подругу за вікном. Що ж із нею сталося? Коли ця розумна, талановита жінка перетворилась на доповнення до чужого життя?
Адже колись все було інакше. У школі Олена, хоч і не сліпила красою, була душею компанії. Жарту
після інституту влаштувалась економістом у солидну компанію у Києві, швидко піднялась по кар’єрі, купила квартиру на Лівому березі, та лише тепер згадувала колишню легкість свого сміху, що так контрастувала із сучасною роллю прилеглої килимовини у чиїмось житті, як у вікні кав’ярні дощові краплинки ковзали по склу, нагадуючи їй незаповнені сторінки власного щоденника.