Я тебе не дам пропасти, не бійся
Оксана вперше вдягла яскраву літню сукню, трохи підфарбувала тонкі губи й прискіпливо оглянула себе в дзеркалі. «Може, волосся перефарбувати?» Зітхнула й вийшла з квартири.
На вулиці стояв справжній літній спекотний день. Яскраве сонце, радісна зелень, білі баранці хмар пливли блакитним небом. Нарешті, а то весь травень і половину червня було прохолодно, з вітрами та дощами.
Оксана гуляла у невеличкому сквері навпроти будинку, коли не ходила по магазинах. Це навіть не сквер, а так, обгороджені підстриженими кущами галявини, перетяті викладеними плиткою стежками, уздовж яких стояли лавки. Пройдеться Оксана стежками й сяде відпочити на одну з лавок біля пам’ятника Тарасові Шевченку перед університетом. Лавки тут зручні, зі спинками, не такі, як звичайні.
Сіла, підставила обличчя сонячним променям, що пробивалися крізь листя дерев. Чотирирічна дівчинка з кумедними білявими кісками з радісним візгом ганяла голубів. Її мама сиділа на сусідній лавці й дивилася в телефон.
На лавку навпроти Оксани сів чоловік у світлих штанях і синьому светрі, теж спостерігаючи за дівчинкою. Нарешті її мама сховала телефон у сумочку й повела доньку. Дивитися було вже ні на що. Оксана зустрілася поглядом із чоловіком. Він підвівся й підійшов до її лавки.
— Не заваджу? — спитав, сідаючи неподалі. — Я часто вас бачу. Поруч живете?
«Чіпляється. Старий, а туди ж», — подумала Оксана й нічого не відповіла.
Чоловік не засмутився, залишився сидіти.
— А я он у тому будинку живу. З балкона вас бачив. В університеті вчився, працював і все життя тут і прожив.
— Ви викладач? — спитала Оксана.
От це вже цікавість.
— Колишній. Давно на пенсії.
Оксана кивнула, мовчазно.
— Нарешті погода налагодилась. Ви вдова? Завжди сама гуляєте. — Поцікавився чоловік.
«Ось прив’язався. Точно, чіпляється», — вирішила Оксана.
Але вона втомилася від самотності й мовчання. Не з меблями ж розмовляти.
— Тепер вдова. Ми з чоловіком розійшлися. Давно. А потім він помер. — Чомусь розговорилася Оксана.
— У мене дружина теж померла два роки тому. — Чоловік підняв обличчя до неба, ніби шукав там її.
Розмова плавно перейшла на дітей і онуків. Оксана дізналася, що син Петра живе за кордоном, а донька з родиною у Львові. Коли була жива дружина, вони часто збиралися всією родиною за великим столом. У будинку ставало тісно й галасливо. Залишившись сам, він відмовився переїжджати до дітей, не хотів їм заважати.
— Ви такий охайний, я думала, ви з кимось із дітей живете. — Зробила комплімент Оксана.
— Я сам усе вмію. Справа не хитра, було б бажання.
— Мені пора. Скоро серіал починається. — Оксана підвелася з лавки, збираючись іти.
Насправді серіалів вона не дивилася, просто час додому. І дуже боялася, що новий знайомий виявиться любителем серіалів і почне розпитувати. Але він теж підвівся й сказав, що любить читати книги.
— Я теж. — Оживилася Оксана. — Тільки очі підводять, можу читати лише книжки з великим шрифтом.
— О, у мене таких багато. Хочете, принесу наступного разу? У мене велика бібліотека. Якщо дозволите, підберу на свій смак. Оксана знизала плечима й попрощалася.
«Оце розбалакався. Наступного разу…» — думала по дорозі додому.
Але весь вечір згадувала нового знайомого. Наступного дня вона вдяглася й знову вийшла в парк. Він уже чекав на лавці біля пам’ятника. Поряд лежала книга в пакеті. Побачивши Оксану, він підвівся й радісно привітав її. Серце Оксани забилося частіше, а задоволена усмішка освітила її обличчя.
Оксана щодня нетерпляче чекала цих зустрічей і прогулянок, ретельно вдягаючись і підфарбовуючи губи. Одного чудового дня вони зрозуміли, що в них попереду мало часу, й вирішили не розлучатися. Оксана переїхала до Петра. У нього велика квартира, просторіша, ніж у неї.
З того часу їх завжди бачили разом. Вони гуляли в будь-яку погоду, ходили в магазин і в театр, у вечори читали книги. Спочатку Оксана боялася осуду сусідів і знайомих. Мовляв, з глузду з’їхала, вирішила стати покоївкою у чужого чоловіка на старість.
Але Петро справді вмів усе робити по домоволодінню, навіть готував непогано. Вони все робили разом. Через кілька років вона вже й уявити не могла свого життя без нього. Не думала, що на заході літ знайде спокій і щастя.
— Оксанко, треба б нам оформити наші стосунки. А то живемо не по-людськи, — одного разу сказав Петро.
— Вигадав теж. Живемо й живемо. Людей смішити вирішив? Раптом діти проти будуть? — засміялася Оксана.
— Діти… Твоя донька багато питала, як їй жити? Ось і воно. Мене теж не питали. І ми не будемВ останній раз, сидячи на лавці біля пам’ятника, Оксана тихо промовила: «Все минуло, Петре, але залишилося у серці», і сльоза скотилася по її зморщеній щокі.
