Ой, знайома ж історія! Не пишися гарненькою, пишися зручною (українською ж!).
– Олесю, ти що, зовсім голови втратила? – Соломія стукнула долонею по столику так, що чашки дзенькнули. – Він же тебе використовує, як пісок у туалеті! Сьогодні приходь, завтра не приходь, післязавтра знову треба!
– Соломійко, не розумієш ти нічого, – відповіла втомлено Олеся, розмішуючи цукор у каві. – Орест зайнята людина, у нього бізнес, постійні наради. Коли знайдеться час, тоді й бачимось.
– Та що твій його бізнес! – подруга аж почервоніла. – Тобі ж вже тридцять шість, Олесю! Скільки можна бути таким собі резервним аеродромчиком?
Олеся скривилась. Все Соломія рубає правду-матку без цукру. І ж не посперечаєшся – каже діло. От тільки правда ця така гостра, що й слухати неприємно.
– А що мені лишилось? – тихо спитала вона, дивлячись у вікно кав’ярні “Львівська Майстерня Шоколаду”. – Красунь навкруги – як саранчі. А я… ну, звичайна. Зате зручна. Не сварюсь, не вимагаю, не капризую.
– Господи, та послухай сама себе! – Соломія схопила її за руку. – «Зручна»! Невже ти, копійко жіноча, заміський пейсик чи термопот? У тебе вища освіта, гарна робота, своя квартира на Оболоні. Ти розумна, добра, віддана…
– Тільки не красунчик, – перебила Олеся з гіркою посмішкою. – А чоловіки перш за все очима вибирають, ти ж знаєш.
Соломія відсунулась, похитуючи головою з подивом. Двадцять років дружби, а Олеся все ще не вірить у власну цінність. З універу так сама – завжди в тіні яскравих дівчат, завжди готова підлаштуватись, допомогти, не заважати.
– Пам’ятаєш Богдана з інституту? – несподівано спитала Олеся.
– Ну пам’ятаю, – насторожилась Соломія. – А що?
– Я ж жахливо до нього торочила. Три роки я за ним хвостом волочилась, конспекти давала, на семінарах рятівна кавуном була. А він і не помічав. Зате як з’явилась ота… як її… Мар’яна Сагайдачна, так відразу коло неї вертітись почав.
– Та це ж сто років тому було! – Соломія аж руками сплеснула.
– А для мене як вчора, – усміхнулась сумно Олеся. – Тоді я зрозуміла головне правило життя: гарненькі одразу все отримують, а решта мусять бути корисними. Зручними.
– Олесю, та Богдан той… Він же потім що став? Алкоголік і розбишака! А твоя чарівниця Мар’яна? Тричі заміж вискочила і тричі розвелася. Де вони зараз і де ти?
– Вони живуть, – тихо відповіла Олеся. – А я пристосовуюсь.
Тут задзвонив телефон. Олеся глянула на екран і одразу оживилась.
– Алло, Оресте? Так, я вільна. Звичайно, приїду. Через годину? Гаразд, чекатиму.
Соломія з жахом дивилась, як обличчя подруги перетворюється – з’являється щось дітяче, радісне, готовність бігти на перший клич.
– Олесю, не треба, – прошепотіла вона. – Скажи, що зайнята.
– Не можу, – Олеся в
А наступного ранку вона прокинулася, зварила смачний капучино й здивувалася, наскільки яскравим виявляється світ, коли дивишся на нього не крізь вікно у душному кафе в очікуванні дзвінка, а з власного балкону, обіймаючи солодку пару чашки й посміхаючись під шелест зеленого листя тополі – ось він, перший день нової Лени.
