Не буду більше з вами жити! Вам усе не так! Оленка дивилася на маму сердито й ображено. Добре, в дитинстві: туди не ходи, цього не роби. Але ж мені вже двадцять, мамо! Двадцять років! Я вже два роки, як повнолітня.
Раз повнолітня й з нами жити не хочеш шукай роботу, знімай та оплачуй окрему квартиру. Ось тобі, доню, моя відповідь.
Оце так! Оленка стиснула губи. То вчися, доню, не відволікайся на гулянки, то йди працюй. А що з навчанням, вже байдуже, так? Як щодо того, щоб допомогти власній дитині?
Ти ж у нас дівчина самостійна, нашої поради не питаєш, підтримав маму тато. То щоб ми не встрявали у твої справи й не вчили тебе жити, можеш починати справді доросле життя.
Звісно, така ситуація Оленку не влаштовувала. Мама не обтяжувала її прибиранням і готуванням, тато сплачував комуналку, купував продукти й іноді кидав гроші на картку улюбленої доньці. Жити так було зручно й безтурботно. Якби ж тільки батьки не лізли у її справи…
Але впертий характер не давав їй поступитися. У родині навіть жартували, ніби одна з прапрабабусь Оленки була сильною революціонеркою. І коли батьки нарікали на її непокірність, завжди цю історію згадували.
Дівчина таки влаштувалася на роботу та зняла невелику квартиру недалеко від університету в Києві. Лише тепер відчула, що таке справжня нестача грошей. Раніше її це обходило чула так, мимохідь у маршрутках, на родинних зборах чи зі сцен ток-шоу: Нема грошей на елементарне.
Оплата оренди забирала майже всю й так невелику зарплату, а треба ще купувати їжу, платити за транспорт і на інші витрати. Галасливі вечірки, про які мріяла, поступово відступили на задній план. Не помітивши сама як, вона навчилась цінувати зароблене, і якісь прискіпування батьків вже не здавалися їй такими образливими.
Одного разу, повертаючись з роботи, Оленка йшла проспектом Перемоги. Попереду, сміючись і балакаючи, йшли двоє хлопців, кидаючи дурні й нецензурні жарти. Оленка лише похитала головою цікаво, чи хоч якась світла думка у них зявляється.
На сходах покинутого магазинчика сиділа старенька. Оленка бачила її тут часто бабуся щось собі бурмотіла, що майже неможливо було розібрати. Біля ніг стара жовта бляшана банка, до якої зрідка хтось кидав кілька гривень. У світі безготівки рідко знайдеш у кишені дріб’язок. Але Оленка завжди намагалась відкласти кілька монет для цієї бабусі. Не знала навіть чому раніше й поглядом не вшанувала б.
Хоч бабусю важко було назвати справжньою жебрачкою. Зношені речі й бляшанка не приховували її внутрішньої гідності. Вона дякувала кожному, хто залишав гроші, і, не кваплячись, сиділа собі на холодних бетонних сходах.
Хлопці, проходячи повз, зневажливо пирхнули. Один із них копнув банку вона з гуркотом відкотилась, а кілька монет розлетілися асфальтом.
Старенька важко піднялась і кинулася збирати розсипане. Пальці слухалися погано, але вона вперто збирала усе до останньої копійки.
Що ви робите, придурки! сяяла Оленка від обурення, кинулася допомагати жінці.
Парубки лише засміялись і пішли далі.
Ось, візьміть, простягнула гроші бабусі дівчина. І ще… з гаманця дістала заздалегідь підготовлену десятку.
Дякую, дитино, прошепотіла старенька, підвівши на неї проникливий погляд. У зморшкуватому обличчі напрочуд молоді очі. Я тебе впізнала. Ти завжди кладеш монетки.
Вона поїла пальцями помяту банку.
Розбили… Шукати тепер іншу…
Руки в неї тремтіли. Оленці здалося, що взагалі ця жінка виглядає гірше, ніж завжди.
Ви далеко живете? спитала вона.
Старенька похитала головою.
Бачиш ті пятиповерхівки во дворі? Там і моя квартира.
Давайте проведу, вам, здається, важко буде дійти.
Серце прихопило… тяжко сперлася на руку дівчини. Дякую тобі, довго не затримаю…
У маленькій квартирі на третьому поверсі їх зустріли коти. Оленка приголомшено зупинилась: тварин було стільки, що вона навіть не змогла порахувати.
Дванадцять, помітивши здивування, всміхнулась бабуся. Й не думала ніколи, що буде стільки!
Навіщо стільки?
Це не вони мені, а я їм. Я їм потрібна. Без мене загинуть. Капу й Люсю підкинули просто у пакеті на смітник у люту зиму. Пішла виносити сміття знайшла. Люся пищала, Капа ледве дихала… Пушинку від хлопчаків забрала, а Ромка сам прийшов. Феня в підвалі народила забрала з малятками, щоб не отруїли… Ти думаєш, що я з розуму вилетіла?
Ні, що ви! Просто… їх же багато, їх треба годувати…
Тому й сиджу на вулиці, кивнула бабуся.
З того часу вони стали подругами. Може, для когось і дивно, але Оленка вже не могла поводитись, ніби нічого не було. До Олени Віталівни так звалася старенька вона почала заходити. Розповіла про неї у Фейсбуці. І, як не дивно, між колючими коментарями зявились теплі слова, побажання та пропозиції допомоги. Чимдалі більше.
Доню, насторожено спитав тато, навіщо воно тобі? Ти ж ніколи не була фанаткою тварин.
Татку, тут не про це. У нас вдома про любов до звірів не говорили. Я й не питала, чи можна завести собаку або кота. А тепер думаю чому ж ні?
Вона трохи помовчала:
Олена Віталівна каже: Вони не потрібні мені, це я їм. І це правда. Без неї всі б давно загинули.
Що ж, тепер усіх збирати? Зітхнула мама. Оленко, подивися, скільки їх!
Не кожен зможе так… Оленка тяжко зітхнула. Я, може, не змогла б. Та допомогти трішки не так і складно.
Ти ж сама скаржилась, що грошей не вистачає. А тепер віддаєш комусь? з обуренням докинула мама. Доню, може, та старенька тебе підманює?
Мамо, Олена Віталівна нікого не дурить. Якби не написала в себе ніхто б і не знав.
Оленко, ти ще дитина.
Я не дитина, мамо. Я маю власну думку. Я ж не змушую вас любити цих котів. Але в мене вийшло так.
Ти що, квартиру всю котами забєш?! обурився тато. Раніше таких старими дівками кликали, котів заводили замість сімї.
Мені їх заводити не треба, різко відповіла вона. Я хотіла одного, щоби допомогти Олені Віталівні, але господарка квартири проти. У нас із нею різні погляди. Не треба вважати мене дурною. Я давно доросла і нічого поганого не роблю.
Це ти ні, але все життя на те витратиш? Доню, нам із мамою тебе просто жаль.
Не треба мене жаліти, татку. У мене все добре.
Оленка надалі допомагала Олені Віталівні та її котам. Через соцмережі вдалося знайти нових господарів чотирьом молодим котикам тим самим кошенятам Фені, яких ледь не отруїли у підвалі. Вісім стареньких залишилися з бабусею. Вона до них звикла, переживала кожного.
Оленко, якщо зі мною щось станеться не залишай їх, сумно казала Олена Віталівна. Знаю, важко тобі таке прохання, але мені більше ні до кого звернутись…
Оленка не наважувалась питати, чому бабуся живе сама. Аж поки та одного дня сама з болем розповіла: був син, але після розлучення дітей мати не міг, а потім ще й загинув на службі. От і залишилася сама, тільки з котами. Не могла пройти повз чужу біду.
Та одного дня, коли Оленка, як завжди, прийшла до неї двері ніхто не відчинив. Стривожилась, подзвонила сусідці:
Добрий день! Ви Олену Віталівну не бачили? Може, кудись пішла?
Оленко, то ти? Ні, не мала б виходити, погано почувалась зранку. Ой, аби нічого не трапилось… Зачекай, у мене ключ є.
Бабуся спокойно лежала, немов спить. Зморшки зникли, а на обличчі спокій. Коти топталися поряд, розгублено нявкали.
Ох, зібралася, бідолашна… перехрестилась сусідка.
Оленка розплакалась зі смертю ще не стикалася…
Що ж тепер… Що робити? безпорадно повторювала.
Он, на столі записка для тебе…
Крізь сльози читала: Тільки тебе можу просити про це, моя дівчинко залишила їй квартиру і попросила не кидати котів напризволяще.
Оленка навіть не здогадувалась, скільки треба знати юридичних нюансів, щоби оформити спадщину. І як тяжко було б без Славка.
Познайомились, коли вона вперше написала пост про котиків. Славко лишив слова підтримки. Почали спілкуватися, потім зустрічатися. Його сімя у Львові завжди утримувала чотирилапих, і хлопець щиро любив тварин. Допомагав волонтерам, шукав господарів. Завдяки йому прилаштували ще кількох кошенят.
Славко навчався на юриста його допомога стала незамінною.
Оленко, клас! зраділа подруга Леся. Маєш власну хату! Попроси Славка віддати котів у притулок, і питання вирішено!
Лесю, ти що… Я не можу так. Я ж пообіцяла Олені Віталівні не кидати їх…
Ну вона ж померла! Не дізнається! Квартира твоя! Ти з глузду зїхала з цими котами? А якщо ще довго житимуть?
Я не можу так, Лесю. Людина мені повірила. Та й шкода їх… такі вони добрі…
Як бабуся говориш. І батько тобі натякає стара діва. Поки тут цей зоопарк, до тебе ніхто й не прийде. І чоловіки теж.
Лесю, у мене й так нема нікого, ти ж знаєш.
І не буде! відрізала подруга. Не розумію цього.
Батьки її теж не підтримали.
Квартира це добре, мама нервово крутилась у кімнаті, але все це якесь ненормальне! Чужій людині залишити спадок!
Що тебе дивує? тато похитав головою. Бабуся була дивна. Завернула дівчині голову. Взяла обіцянку й зруйнувала долю.
Чим же зруйнувала?! обурилась Оленка. Вона хотіла, як краще.
Для своїх котів! мама розвела руками. Не для тебе, дурненька! Совість свою полегшувала. Коли збирала їх, не думала.
З батьківського дому Оленка вийшла у сльозах. Усі були проти, радили вигнати котів на вулицю.
Олю, зачекай! Славко підійшов неподалік від квартири Олени Віталівни. Привіт! Я до тебе йшов.
Славко, ти теж вважаєш мене дурною?
Чому? здивувався хлопець.
Через котів. Всі, і батьки, і подруги, впевнені через заповіт я зіпсувала собі життя. Бо не вигнала котів досі. Може, ще не пізно відмовитися від квартири?
Відмовитися? Славко подивився на неї лагідно, зовсім без докору. Олена Віталівна залишила їх тобі, бо вірила ти добра людина. Якби не ти, вони були б на вулиці або їх приспали б.
Ти не осуджуєш мене?
Ні. Зараз рідко зустрінеш по-справжньому щиру людину. Я щасливий, що ми познайомились. Знаєш, я теж написав історію Олени Віталівни у Фейсбуці відгукнулась жінка, хоче забрати ще двох котів.
Справді? Але, Славку, а раптом скривдить їх?
Вона приїде познайомимося, побачимо. Не переймайся…
Коли вони одружились, з ними лишились жити четверо котів із дванадцяти. Кота Ромка взяла сусідка.
Мені він і так давно подобався, сміялась вона. Ласкавий, а ви поруч не покинете!
Ще одного віддали батькам Славка.
Мої не звикати, жартував юнак. Я ж теж у дитинстві їх з притулку приносив.
Коли Оленка повернулась із пологового із маленьким Михасиком на руках, у коридорі в рядочку сиділи Капа, Люся, Пушинка і Феня.
Няні до зустрічі готові! зареготав Славко. Або, може, кото-бабусі?
Привіт, ніжно промовила Оленка, нахилившись до хвостатих. Сумували? Зараз Михасика вкладемо спати, і я вас всіх погладжу, любі мої!
