Це сталося давно, але Леся досі пам’ятала той ранок до найменших дрібниць. Телефон задзеленчав о пів на сьому, коли вона ще стояла в коридорі з однією туфлею в руці. На екрані з’явилося: «Оксана». Вона не брала слухавку, поки не взула другу туфлю, а тоді все ж натиснула й притиснула телефон плечем.
— Лесю, мені терміново треба тисяч сорок. Дмитрик у табір їде, ну в цей, мовний, і ще репетитор з математики, ти ж знаєш, які зараз ціни.
Не «здрастуй», не «як ти». Одразу сорок тисяч і Дмитрик.
— Доброго ранку, — сказала Леся.
— Та добре, добре. То перекажеш сьогодні? А то місце в таборі пропаде.
Дмитрика привезли до неї взимку, коли хлопчикові було два роки і три місяці. Оксана стояла на порозі з сумкою через плече і коляскою, в якій спав племінник, і говорила швидко, ніби боялася, що її переб’ють.
— Лесю, ну на пару місяців тільки. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей нема, роботу треба шукати, а з ним я куди піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.
Вільна. Це слово прилипло до Лесі в їхній родині намертво, мов цінник, якого не віддерти. Тридцять один рік, своя однокімнатна на Троєщині, бухгалтерка в будівельній фірмі, не заміжня, дітей нема. Отже — вільна. Отже — простіше.
— Оксано, у мене робота. Я о шостій із дому, о восьмій повертаюся.
— Ну так садочок же є! Я тобі грошей підкидатиму, як влаштуюся. Ну Лесю. Ну рідненька.
Мати подзвонила того ж вечора.
— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти сама-самісінька, тобі ж неважко. Бог не дав своїх — то хоч племіннику допоможи.
Леся взяла Дмитрика на пару місяців.
Пара місяців розтяглася так, що Леся перестала їх рахувати. Спочатку Оксана «шукала роботу». Потім знайшла, але «не склалося з начальником». Потім поїхала в Одесу «розвіятися, я ж мало з глузду не з’їхала». З Одеси прислала фотографії — вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не прислала.
Дмитрик пішов у садочок біля Лесиного дому. Леся вставала о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворів він часто, як усі садківські діти, і тоді Леся брала відпустку за свій рахунок або сиділа ночами над звітами, щоб удень бути з ним. Купила йому ліжечко, потім розклала диван, бо ліжечко стало мале. Черевики, куртки, шапки — усе купувалося якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в дірявому.
Оксана з’являлася раз на два-три місяці. Привозила іграшку, обіймала Дмитрика, плакала: «як же я за тобою скучила, сонечко», а за дві години їхала — у неї були «справи», «зустріч», «нова людина, ти не уявляєш, яка».
— Ти б хоч на підгузки залишила, — сказала якось Леся.
— Лесю, ну в мене зараз зовсім погано. От влаштуюся — усе поверну, копійка в копійку.
Дмитрик називав Лесю «мама Леся». Сам, ніхто не вчив. Вона перший час поправляла, казала «я тітка», але він не розумів, і вона перестала.
Він засинав у неї на плечі, коли вона читала йому казку про Івасика-Телесика. Він знав усі літери напам’ять у чотири роки, бо Леся викладала їх із магнітиків на холодильнику. Він плакав, коли вона йшла на роботу, і зустрічав її біля дверей, коли вона поверталася.
П’ять років.
Забрала його Оксана влітку, перед школою. Приїхала вже інша — повніша, у хорошому пальті, з новим чоловіком на ім’я Костянтин, який чекав у машині.
— Усе, Лесю, я готова. Костянтин заробляє, квартира є, я Дмитрика в нормальну школу визначу, у нас там гімназія поруч. Дякую тобі, звичайно, ти мене так виручила.
— Оксано, йому сім років. Він тут усе життя прожив.
— Ну то він мій син. Чого ти як нерідна. Дитина до матері повинна.
Дмитрик не хотів їхати. Вчіплявся в Лесину кофту, ревів так, що сусіди визирали. Оксана роздратовано віддирала його пальці.
— Дмитрику, ну годі вже соромитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе своя кімната буде.
Леся сиділа на підлозі в коридорі, поки вони спускалися. Чула, як Дмитрик плаче на сходах. Потім грюкнули двері під’їзду, і стало тихо.
Вона зібрала його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Прибрала в шафу, на верхню полицю.
Три роки Оксана не дзвонила майже. На Новий рік — чергове «зі святом», на Лесин день народження — колись згадувала, колись ні. Дмитрика до неї не возила. «Лесю, ну незручно, через увесь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції». Леся їздила сама. Привозила подарунки, гуляла з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Оксана дозволяла. Дмитрик підріс, уже соромився обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачив, однаково брав її за руку.
А потім і ці зустрічі зійшли нанівець. То Оксана «поїхала на дачу з Костянтином», то «Дмитрик у репетитора», то просто не брала слухавку.
І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.
— Оксано, зачекай. Які сорок тисяч?
— Я ж кажу. Табір, репетитор, іще форма йому треба, він виріс увесь. У мене зараз туго, Костянтин бізнес перебудовує, усе в обороті. А ти ж його любиш. Ти його виростила. Тобі неважко.
Оце «ти його виростила» Леся почула вперше за три роки. Раніше було — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли гроші знадобилися, — виростила.
— А Костянтин? Ти ж казала, він заробляє.
— Я тобі пояснюю — у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Костянтин, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.
— А Сергій? Це його син. Нехай платить аліменти.
У слухавці видихнули, важко, з надривом.
— Лесю, ти знущаєшся? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукатиму. Я тебе прошу, по-людськи. Сестру рідну. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти сама живеш, на себе одну тратиш. А я мати, у мене дитина.
— У тебе дитина десять років уже. Дмитрик не вчора народився.
— Ну і що? Діти грошей вимагають постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх нема!
Ось воно. Леся навіть не здивувалася. Знала, що прозвучить, чекала, і все одно ніби окропом обпекло.
— Своїх нема, — повторила Леся. — Тому я п’ять років вирощувала твого.
— Знову ти за старе! Сто років минуло! Чого ти заладила — виростила, виростила. Я тебе що, силувала? Ти сама взяла!
Леся того ранку спізнилася на роботу. Сиділа в коридорі на табуретці, у туфлях, у пальті, і рахувала. Вона ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут узяла листок, на якому був записаний рецепт від дільничного лікаря, перевернула і почала писати на звороті.
Садочок — вона платила сама, пільг у неї не було, чужа дитина без документів на неї. Це раз. Одяг, взуття — щосезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивальні речі. Ліки — Дмитрик лежав із запаленням легень у шість років, вона брала відпустку за свій рахунок. Зуби — водила до платного стоматолога, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постіль, дитячий посуд.
Виходило — за п’ять років вона витягла зі своєї кишені стільки, що на ці гроші можна було цілий рік не працювати.
А Оксана не дала ні гривні. Жодного разу. Ні на підгузки, ні на куртку, ні на ліки. І тепер просила сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не пропало.
Леся склала листок учетверо і прибрала в сумку.
Увечері Оксана подзвонила знову. Цього разу спокійніше, заходячи здалеку.
— Лесю, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять, тільки на табір.
— Я не дам, Оксано.
— У сенсі — не даси?
— У прямому. Не дам ні сорок, ні двадцять п’ять. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.
— Лесю! — голос підскочив. — Як у тебе язик повертається! Це ж Дмитрик! Ти його на руках носила!
— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти у цей час в Одесі на катері каталася. Я тебе тоді про підгузки просила залишити — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — поверну». Де мої гроші, Оксано? Копійка в копійку, ти обіцяла.
— Ти… ти пригадуєш мені старе? Мені тоді було не до того! У мене життя руйнувалося!
— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень з ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому чоловікові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть усиновити не можна, бо мати жива-здорова і катається морями.
У слухавці заплакали. По-справжньому чи ні — Леся давно перестала розрізняти.
— Я думала, ти його любиш, — сказала Оксана тоненько.
— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я знаю твої табори. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або попроси Костянтина, раз заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «все в обороті».
Мати подзвонила через день. Леся знала, що подзвонить.
— Лесю, що я чую. Ти відмовила сестрі?
— Здрастуй, мамо.
— Не «здрастуй», а відповідай! Оксана в сльозах, у неї дитина без табору залишається, а ти, тітка рідна, копійки пожаліла! Як тобі не соромно!
— Мамо. Я п’ять років вирощувала Дмитрика. Де була Оксана?
— Ну була в неї важка смуга! Чого ти як той прокурор, усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.
— Рідна кров. А коли мені народжувати було пізно, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — це яка кров була?
Мати затинається на секунду.
— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не силував.
— Погодилася. Тому що ти сказала: «Бог своїх не дав, допоможи хоч племіннику». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Оксана вимагає ще, і я знову погана.
— Вона не вимагає, вона просить!
— Вона вимагає, мамо. З «ти повинна» і «в тебе своїх нема». Це не прохання.
— Я тобі так скажу, Лесю, — мати знизила голос, і Леся відчула, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Раз ти сім’ї чужа.
— Добре, — сказала Леся. — Не приїду.
Вона перша поклала слухавку. Раніше завжди чекала, поки мати договорить.
Оксана витягла останній козир за тиждень. Написала повідомлення, довге, на пів екрана. Суть була проста: «Раз ти така, я всім розкажу, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що кинула його, викинула з життя, коли став не потрібен. Подивимося, як на тебе люди дивитимуться».
Леся читала, стоячи біля плити. Перечитала двічі. Потім написала у відповідь, повільно, добираючи кожне слово.
«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садочок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на підгузки залишити не могла, поки в Одесі каталася. І як забрала Дмитрика, коли зручно стало, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Оксано, кого люди засудять».
Чеків у неї, звісно, не було всіх. Дещо збереглося — довідки з платної клініки, договір із садочком. Але Оксана цього не знала. І Оксана замовкла. Назавжди.
Пройшла весна, почалося літо. На день народження матері — шістдесят п’ять стукнуло — Лесю не покликали. Вона дізналася про це, коли побачила: двоюрідна сестра виклала фотографії застілля, усі там були, і Оксана, і Дмитрик у новій сорочці, і мати на чолі столу. Без неї.
Леся дивилася на Дмитрика на цьому фото. Він витягнувся, став незграбним, як усі підлітки, але очі лишилися ті самі — вона б їх з тисячі впізнала. Ті самі, що дивилися на неї знизу вгору, коли вона читала про Івасика-Телесика.
Дзвінок прийшов у червні, пізно ввечері, з незнайомого номера.
— Мама Леся? — голос ламався, перескакував із низького на високий. — Це я, Дмитрик. Я з телефона друга. Мені мама не дозволяє тобі дзвонити, каже, ти нас покинула.
Леся опустилася на табуретку.
— Дмитрику. Я тебе не покидала. Чуєш? Ніколи.
— Я знаю, — сказав він тихо. — Я пам’ятаю, як ти літери на холодильник вішала. Я все пам’ятаю. Просто мама каже інше.
Вони поговорили хвилин десять. Про школу, про те, що він тепер захопився роботами, паяє щось. Леся слухала і боялася дихати, щоб не сполохати. Наприкінці він сказав:
— Я тобі ще подзвоню. Тільки мамі не кажи, га? А то вона телефон відбере.
— Не скажу, — пообіцяла Леся. — Дзвони, сонечко. Коли захочеш.
Гудки.
Він дзвонив іще двічі. Потім перестав — то в друга телефон скінчився, то Оксана пронюхала. Леся не знала. Номер, з якого він дзвонив, більше не відповідав.
Вона дістала з верхньої полиці шафи коробку з-під взуття. Відкрила. Магнітики — синя «А», червона «Б», жовта «В». Усі літери, за якими він учився читати, лежачи в неї на плечі.
Леся розклала їх на холодильнику. Одну за одною, як колись. «Д», «І», «М», «А». Постояла, подивилася. Потім дістала телефон, знайшла останній номер, з якого він дзвонив, і зберегла. Записала — «Дмитрик». І поклала телефон на стіл екраном догори, щоб бачити, якщо загориться.
