Телефон починає дзвонити о пів на сьому ранку, коли Олена Мельник стоїть у коридорі з однією туфлею в руці. На екрані — «Оксана». Вона не бере слухавку, поки не взуває другу туфлю, і все-таки натискає, притискає плечем.
— Олено, мені терміново потрібно тисяч сорок гривень. Діма в табір їде, ну цей, мовний, і ще репетитор з математики, ти ж знаєш, які зараз ціни.
Не «доброго ранку», не «як ти». Одразу сорок тисяч і Діма.
— Доброго ранку, — каже Олена.
— Та доброго, доброго. То що, перекажеш сьогодні? А то місце в таборі піде.
***
Діму привозять до неї взимку, коли хлопчикові два роки і три місяці. Оксана Мельник стоїть на порозі із сумкою через плече і коляскою, в якій спить племінник, і говорить швидко, ніби боїться, що її переб’ють.
— Олено, ну на пару місяців усього. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей нема, роботу треба шукати, а з ним куди я піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.
Вільна. Це слово в їхній родині прилипає до Олени намертво, як цінник, якого не віддерти. Тридцять один рік, своя однокімнатна квартира на Борщагівці, бухгалтерка в будівельній фірмі, не заміжня, дітей нема. Значить — вільна. Значить — простіше.
— Оксано, у мене робота. Я о шостій з дому, о восьмій повертаюся.
— Ну садок же є! Я тобі грошей підкидатиму, як влаштуюся. Ну Олено. Ну рідна.
Мати телефонує того ж вечора.
— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти одна-однісінька, тобі ж неважко. Бог не дав своїх — то хоч племіннику допоможи.
Бог не дав. Це теж звучить. Між іншим, як про погоду.
Олена бере Діму на пару місяців.
Пара місяців розтягується так, що Олена перестає їх рахувати. Спершу Оксана «шукає роботу». Потім знаходить, але «не склалося з начальником». Потім їде в Одесу «розвіятися, я ж мало не збожеволіла». З Одеси шле світлини — вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не шле.
Діма йде в садок біля Олениного дому. Олена встає о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворіє він часто, як усі садкові діти, і тоді Олена бере відпустку за свій рахунок або сидить ночами зі звітами, щоб удень бути з ним. Купує йому ліжечко, потім розкладає диван, бо ліжечко стає мале. Черевики, куртки, шапки — усе це купується якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в дірявому.
Оксана з’являється раз на два-три місяці. Привозить іграшку, тисне Діму, плаче: «як же я за тобою скучила, сонечко», а за дві години їде — у неї «справи», «зустріч», «новий чоловік, ну ти не уявляєш, який».
— Ти б хоч на підгузки лишила, — каже якось Олена.
— Олено, ну в мене зараз зовсім погано. От влаштуюся — усе поверну, копійка в копійку.
Діма називає Олену «мама Олена». Сам, ніхто не вчив. Вона виправляє перший час, каже «я тітка», але він не розуміє, і вона перестає.
Він засинає в неї на плечі, коли вона читає йому про Котигорошка. Він знає напам’ять усі букви до чотирьох років, бо Олена викладає їх із магнітиків на холодильнику. Він плаче, коли вона йде на роботу, і зустрічає біля дверей, коли повертається.
П’ять років.
Забирає його Оксана влітку, перед школою.
Приїжджає вже інша — повніша, у доброму пальті, з новим чоловіком на ім’я Кость, який чекає в машині.
— Усе, Олено, я готова. Кость заробляє, квартира є, я Діму в нормальну школу визначу, у нас там гімназія поряд. Дякую тобі, звісно, ти мене так виручила.
— Оксано, йому сім років. Він тут усе життя прожив.
— Ну він же мій син. Чого ти як нерідна. Дитина до матері повинна.
Діма не хоче їхати. Чіпляється за Оленину кофту, реве так, що сусіди визирають. Оксана роздратовано віддирає його пальці.
— Дімо, ну годі вже соромитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе своя кімната буде.
Олена сидить на підлозі в коридорі, поки вони спускаються. Чує, як Діма плаче на сходах. Потім грюкають двері під’їзду, і стає тихо.
Вона збирає його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Ховає в шафу, на верхню полицю.
Три роки Оксана майже не телефонує. На Новий рік — чергове «зі святом», на день народження Олени — іноді згадує, іноді ні. Діму до неї не возить. «Олено, ну незручно, через увесь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції».
Олена їздить сама. Привозить подарунки, гуляє з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Оксана дозволяє. Діма підріс, соромиться вже обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачить, усе одно бере її за руку.
А потім і ці зустрічі сходять нанівець. То Оксана «поїхала на дачу з Костем», то «Діма в репетитора», то просто не бере трубку.
І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.
— Оксано, зачекай. Які сорок тисяч?
— Я ж кажу. Табір, репетитор, ще форму йому треба, він виріс увесь. У мене зараз туго, Кость перебудовує бізнес, усе в обороті. А ти ж його любиш. Ти його виростила. Тобі неважко.
Ось це «ти його виростила» Олена чує вперше за три роки. Раніше — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли гроші знадобилися, — виростила.
— А Кость? Ти ж казала, він заробляє.
— Я тобі пояснюю — у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Кость, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.
— А Сергій? Це його син. Нехай платить аліменти.
У трубці видихають, важко, з надривом.
— Олено, ти знущаєшся? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукатиму. Я тебе прошу, по-людськи. Сестру рідну. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти сама живеш, на себе одну витрачаєш. А я мати, у мене дитина.
— У тебе дитина вже десять років. Діма не вчора народився.
— Ну то й що? Діти грошей вимагають постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх нема!
Ось воно. Олена навіть не дивується. Знає, що прозвучить, і все одно наче окропом обдало.
— Своїх нема, — повторює Олена. — Тому я п’ять років вирощувала твого.
— Знову ти за старе! Сто років минуло! Чого ти заладила — вирощувала, вирощувала. Я тебе що, силувала? Ти сама взяла!
Олена того ранку спізнюється на роботу. Сидить у коридорі на табуретці, у туфлях, у пальті, і рахує.
Вона ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут бере аркуш, на якому записаний рецепт від дільничного лікаря, перевертає і починає писати на звороті.
Садок — вона платить сама, пільг у неї немає, чужа дитина без документів на неї. Це раз. Одяг, взуття — щосезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивальні заняття. Ліки — Діма лежить із запаленням легенів у шість років, вона бере відпустку за свій рахунок. Зуби — водить до платного, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постіль, дитячий посуд.
Виходить — за п’ять років із її кишені йде стільки, що на ці гроші можна цілий рік не працювати.
А Оксана не дає ані гривні. Жодного разу. Ні на підгузки, ні на куртку, ні на ліки.
І тепер просить сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не пішло.
Олена складає аркуш учетверо і ховає в сумку.
Увечері Оксана телефонує знову. Цього разу спокійніше, заходячи здалека.
— Олено, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять, лише на табір.
— Я не дам, Оксано.
— У сенсі — не даси?
— У прямому. Не дам ні сорок, ні двадцять п’ять. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.
— Олено! — голос підскакує. — Та як у тебе язик повертається! Це ж Діма! Ти його на руках носила!
— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти в цей час в Одесі на катері каталася. Я тоді просила тебе лишити хоч на підгузки — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — поверну». Де мої гроші, Оксано? Копійка в копійку, ти обіцяла.
— Ти… ти пригадуєш мені старе? Мені тоді було не до того! У мене життя руйнувалося!
— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень із ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому чоловікові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть не можна всиновити, бо мати жива-здорова і катається морями.
У трубці плачуть. По-справжньому чи ні — Олена давно перестала розрізняти.
— Я думала, ти його любиш, — каже Оксана тонко.
— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я твої табори знаю. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або попроси Костя, раз заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «все в обороті».
Мати телефонує за день. Олена знає, що зателефонує.
— Олено, що я чую. Ти відмовила сестрі?
— Добрий день, мамо.
— Не „добрий день“, а відповідай! Оксана в сльозах, у неї дитина без табору лишається, а ти, рідна тітка, копійки пошкодувала! Як тобі не соромно!
— Мамо. Я п’ять років вирощувала Діму. Де була Оксана?
— Ну була в неї важка смуга! Чого ти як той прокурор усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.
— Рідна кров. А коли мені народжувати було пізно, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — це яка кров?
Мати збивається на секунду.
— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не силував.
— Погодилася. Бо ти сказала «Бог своїх не дав, допоможи хоч племіннику». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Оксана вимагає ще, і я знову погана.
— Вона не вимагає, вона просить!
— Вона вимагає, мамо. Зі «ти повинна» і «у тебе своїх нема». Це не прохання.
— Я тобі так скажу, Олено, — мати знижує голос, і Олена відчуває, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Раз ти родині чужа.
— Добре, — каже Олена. — Не приїду.
Вона перша кладе трубку. Раніше завжди чекала, поки мати договорить.
Оксана заходить з останнього козиря за тиждень. Пише повідомлення, довге, на пів екрана.
Суть проста: «Раз ти така, я всім розкажу, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що кинула його, викинула з життя, коли став не потрібен. Подивимося, як на тебе люди дивитимуться».
Олена читає, стоячи біля плити. Перечитує двічі. Потім пише у відповідь, повільно, добираючи кожне слово.
«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на підгузки лишити не могла, поки по Одесі каталася. І як забрала Діму, коли зручно стало, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Оксано, кого люди засудять».
Чеків у неї, звісно, немає всіх. Але дещо є — довідки з платної клініки, договір із садочком. Оксана цього не знає. І Оксана замовкає. Назавжди.
Проходить весна, починається літо. На день народження матері — виповнюється шістдесят п’ять — Олену не звуть. Вона дізнається про це, коли бачить: двоюрідна сестра викладає світлини застілля, усі там є, і Оксана, і Діма в новій сорочці, і мати на чолі столу. Без неї.
Олена дивиться на Діму на цій світлині. Він витягнувся, став незграбним, як усі підлітки, але очі лишилися ті самі — вона б їх із тисячі впізнала. Ті самі, що дивилися на неї знизу вгору, коли вона читала про Котигорошка.
Дзвінок лунає в червні, пізно ввечері, з незнайомого номера.
— Мама Олено? — голос ламається, перескакує з низького на високий. — Це я, Діма. Я з телефона друга. Мені мама не дозволяє тобі дзвонити, каже, ти нас покинула.
Олена опускається на табуретку.
— Дімоньку. Я тебе не кидала. Чуєш? Ніколи.
— Я знаю, — каже він тихо. — Я пам’ятаю, як ти букви на холодильник вішала. Я все пам’ятаю. Просто мама каже інше.
Вони розмовляють хвилин десять. Про школу, про те, що він тепер захопився роботами, паяє щось. Олена слухає і боїться дихнути, щоб не сполохати. Наприкінці він каже:
— Я тобі ще подзвоню. Тільки мамі не кажи, гаразд? А то вона телефон забере.
— Не скажу, — обіцяє Олена. — Дзвони, сонечко. Коли захочеш.
Гудки.
Він дзвонить ще двічі. Потім перестає — чи то батарея в друга закінчується, чи Оксана пронюхує. Олена не знає. Номер, з якого він дзвонив, більше не відповідає.
Олена дістає з верхньої полиці шафи коробку з-під взуття. Відкриває. Магнітики — синя «А», червона «Б», жовта «В». Усі букви, за якими він учився читати, лежачи в неї на плечі.
Олена розкладає їх на холодильнику. Одну за одною, як колись. «Д», «І», «М», «А». Стоїть, дивиться.
Потім дістає телефон, знаходить останній номер, з якого він дзвонив, і зберігає. Записує — «Діма». І кладе телефон на стіл, екраном угору, щоб бачити, якщо загориться.
