Мамо, а Соломійка знову погризла мій олівець!
Марійка вбігла на кухню з залишком кольорового олівця в руці, а за нею, крутячись хвостом, біг несміливий лабрадор. Олена відірвалась від плити, де одночасно кипів борщ і смажились котлети зітхнула. Третій олівець за сьогодні.
Викинь у смітник і візьми новий із шухляди. Назаре, ти зробив математику?
Майже! пролунав голос із дитячої.
«Майже» в уявленні дванадцятирічного сина означало, що він завис у телефоні, а зошит поруч недоторканий. Олена це бачила, але зараз треба було знімати котлети, перемішати борщ, зловити чотирирічного Ярика, який цілеспрямовано повз до собачої миски, і водночас не забути про прання у машинці.
…Тридцять два роки. Троє дітей. Один чоловік. Одна свекруха. Лабрадор. І вона єдиний механізм, що тримає цю сімю разом.
Олена хворіла рідко. Не тому що була дуже міцна, а просто не могла собі дозволити. Хто приготує обід? Хто збере малих у школу? Хто вигуляє Соломійку? Відповідь очевидна ніхто.
Оленко, а вечеря скоро буде?
Ганна Яківна зявилась у дверях, спираючись на ціпок. Вісімдесят пять років, ясний розум, добрий апетит.
За ці пять років разом Олена може порахувати на пальцях випадки, коли свекруха зробила щось корисне для дому.
За десять хвилин, Ганно Яківно.
Бабуся задоволено кивнула й пошкандибала до вітальні. Іноді, дуже рідко, вона читала Ярикові казки. «Ріпку» чи «Колобка» репертуар бідний, але малий слухав із захватом. Решту часу Ганна Яківна сиділа в себе, дивилась серіали й чекала наступної трапези.
…На годиннику була вже пята тридцять, коли ключ повернувся в замку. Андрій переступив поріг з виглядом людини, що пробіг марафон.
Вечеря готова?
Навіть не «добрий вечір». Олена мовчки показала на накритий стіл. Чоловік пішов мити руки, сів за своє місце. Телевізор увімкнувся автоматично пульт ніби зросся з його долонею.
Сьогодні Марійка отримала 12 із читання, спробувала Олена.
Ага.
Назара треба підготувати проєкт із природознавства.
Ага.
«Ага» на більше розраховувати не варто було. Після вечері Андрій переміщався на диван. Його робочий день закінчено. Місія виконана. Приніс гроші в сімю інше не його турбота.
Вночі, коли всі спали, Олена відкрила ноутбук. Віддалена робота в інтернет-магазині: замовлення, листування з клієнтами, оформлення доставок. Не захмарні гроші, але свої, зароблені. Плюс винаймана квартира, яку вона здавала вже четвертий рік.
«Треба би переїхати», промайнула її звична думка. А далі звичні відмовки: Назар у добрій школі, Марійка звикла до садочка, втратити дохід від оренди… Олена закрила ноутбук. Завтра. Усе завтра.
Грудень приніс не лише галас, а й грип. Температура за пару годин підскочила до тридцяти девяти. Все ломить, горло пече, голова розколюється. Олена ледве дісталася ліжка.
Мамо, ти захворіла, констатував Назар, зазираючи в кімнату.
За ним зявився Андрій із виразом, схожим на тривогу. Але це була тривога не за дружину.
Тільки не заразь бабусю. Їй зараз хворіти небезпечно.
Олена заплющила очі. Звісно. Ганна Яківна. Як вона могла не подбати про найголовніше.
Наступні три дні змішалися у безглуздий калейдоскоп. Висока температура, мокра подушка, сухі губи. За ці дні ніхто ні чоловік, ні бабуся, ні діти не приніс їй навіть склянки води. Чайник на кухні, десять кроків але Олена мусила долати ці десять кроків самотужки, спираючись об стіни.
Усі переживали лише за бабусю. «Не заходь, там мама хвора». «Одягни маску, якщо підеш повз кімнату». «Може, хай вона спить у іншій?» Вона це Олена. У власній оселі вона стала джерелом зарази, від якого треба берегти справді важливих членів родини.
За тиждень вірус дістався й решти. Спочатку Ярик сопливий, гарячий, капризний. Потім Марійка. Далі Андрій демонстративно ліг з температурою тридцять сім і два. Останньою захворіла Ганна Яківна з найбільшим драматизмом.
Олена, мало ще не оговтавшись, піднялась. Куриный бульйон, аптека, градусник, вологе прибирання, прання. Той самий маршрут, лише тепер на ватних ногах.
Андрію, посидь з Яриком годину. Треба в аптеку.
Чоловік стражденно закотив очі проте погодився. Рівно через шістдесят хвилин Олена рахувала він повернув сина у спальню.
Я втомився. В мене ж теж температура.
Тридцять шість і вісім. Олена перевірила і все зрозуміла.
Весна не стала милосерднішою. Новий вірус, нові хворі діти, нові безсонні ночі. Ярик плакав, Марійка відмовлялась пити мікстуру, свекруха вимагала особливого меню. І посеред цього хаосу цілком здоровий Андрій.
Андрію, допоможи з дітьми.
Олено, я ж минулого разу допомагав, але тоді були вихідні. А зараз робота. Я дуже втомлююсь.
Він знизав плечима жест, який пояснював усе. Щовечора повертався, сідав за стіл, чекав на вечерю. Хворі діти, втомлена дружина, безлад у квартирі не його турбота.
Якось увечері, коли Ярик нарешті заснув, а старші робили домашнє, Олена підійшла до чоловіка. Телевізор бурмотів про футбол.
Чому ти не допомагаєш мені? Чому ти ніколи мені не допомагаєш?
Андрій не озирнувся. Не відповів. Просто зробив гучніше.
Олена ще хвилину стояла, дивлячись на його потилицю. Усе стало гранично ясно без жодного слова.
Наступного дня вона дістала з полиці великі сумки. Дитячі речі, іграшки, документи. Назар завмер у дверях:
Мамо, ми кудись їдемо?
До бабусі Іри.
Надовго?
Побачимо.
Марійка радісно підстрибнула бабуся Іра завжди пекла її улюблені пиріжки. Ярик нічого не розумів, але для впевненості тягнув за собою плюшевого зайця.
В останню мить Олена згадала про ще одну важливу Соломійку. Вона вирушить з ними.
Андрій лежав на дивані. Сумки, складені речі, діти в куртках нічого з цього не відволікло його від телевізора. Коли за Оленою зачинились двері, він, певно, просто перемкнув канал…
Ірина Сергіївна прийняла доньку й онуків без запитань. Нагодувала, обійняла. Пятдесят вісім років, учителька з тридцятирічним стажем вона й так усе розуміла.
Живи стільки, скільки потрібно.
Телефон задзвонив на третій день. Андрій.
Олено, повертаєтесь. Тут усе брудне. Їсти нічого, бабуся без кінця щось просить.
Ані «скучаю», ані «погано без вас». Його цікавили побутові незручності.
Андрію, тобі не дружина потрібна, а наймичка.
Що? До чого…
Ти хоч раз сказав, що сумуєш за дітьми?
Тиша. Довга, промовиста.
Я ж гроші приношу, нарешті вирвалося у нього. Чого тобі ще?
Олена поклала слухавку. Все завершилось і принесло несподіване полегшення.
За два тижні з її квартири виїхали орендарі. Переїзд зайняв день. Нова школа для Назара, новий садочок для Марійки все це вирішилося набагато простіше, ніж вона уявляла.
…Остання їхня розмова була фінальною крапкою. Усі невисловлені образи, всі проковтнуті слова, всі безсонні ночі, коли вона боролась з дитячою температурою вилилися в потік, який уже не можна було зупинити.
Я дванадцять років була тобі безкоштовною служницею! кричала вона у слухавку. І жодного разу, чуєш, жодного ти не спитав, як я себе почуваю! Як я живу, взагалі! Ти… Ти… Досить!
Заблокувала номер. Подала на розлучення.
Суд тривав двадцять хвилин. Андрій не сперечався. Підписав папери про аліменти, кивнув судді й вийшов. Може, щось і зрозумів. А, можливо, просто втомився.
…Увечері Олена сиділа на кухні у вже рідній їй квартирі. Назар читав у своїй кімнаті. Марійка малювала за столом, висолопивши язика від зосередження. Ярик будував з конструктора на килимі.
Тихо. Спокійно. Соломійка лежала біля її ніг, поклавши морду на лапи.
Готувати треба було, прибирати, працювати вечорами як і раніше. Але тепер заради тих, хто справді складав її сімю. А їхнім вихованням Олена займеться старанніше, щоб не повторили долю батька.
Мамо, Марійка підняла голову від малюнка, ти тепер посміхаєшся частіше.
Олена знову усміхнулась. Марійка мала рацію.
