«Не дивись на мене так! Мені це дитя не потрібне. Забирай його!» незнайома жінка просто сунула мені в руки дитячий кенгурятник. Я стояла, нічого не розуміючи.
З чоловіком ми завжди жили дуже дружно. Майже не сварилися. Я намагалася бути гарною дружиною та господаркою. Побралися ще студентами. Потім я завагітніла, і в нас народилися двійнята. Коли діти підросли, ми відкрили невеликий бізнес. Чоловік працював, а я іноді допомагала, адже треба було доглядати дітей і вести господарство. Але найбільше я любила готувати. Мій чоловік завжди чекав вихідних, щоб поласувати чимось смачненьким. Я щораз вигадувала нові страви, а він був моїм головним дегустатором. Дітлахи теж завжди цікавилися, що сьогодні приготує мама.
З усіма цими клопотами дітьми, домом, роботою я й не помічала, чим займається мій чоловік. Адже ж ніколи й на думку не спадало, що він може зрадити. Та останній рік був непростим: у бізнесі йшли проблеми, ми економили на всьому. Чоловік їздив по Україні, шукаючи нові угоди. А діти пішли до першого класу, тож я була з ними вдома.
Одного разу, коли ми поверталися з чоловіком додому, нас зустріла гарна жінка. Щойно вийшли з авто, як вона підбігла і просто втулила мені в руки кенгурятник.
«Не витріщайся на мене! Мені це дитя не потрібне, якщо він не хоче бути зі мною! Забирай його!» кричала вона, показуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, ніби приголомшена.
«Ти ж обіцяв кинути її й бути зі мною! Якщо ні то й дитина мені не потрібна!» жінка плюнула мені під ноги, розвернулася й пішла.
Я ще хвилин пять не могла прийти до тями, доки не усвідомила, що тримаю у руках немовля. Чоловіка я ні про що не питала по його погляду все було ясно: він готовий був провалитися крізь землю. Мовчки зайшли додому. У кенгурятнику лежав хлопчик, йому було щонайбільше два тижні.
«Забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для малюка!» чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих мене осуджували не розуміли, навіщо я виховую чужу дитину, якщо в мене вже було двоє доньок.
Але я ніколи не питала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика як свого. Дівчатка були раді молодшому братику. Ми не приховували правди від сина, і коли він підріс, розповіли йому всю історію. На диво, він сприйняв це спокійно навіть не поцікавився своєю біологічною матірю. А я була щаслива. У мене була трійка чудових дітей, які нас любили. Стосунки з чоловіком, звісно, зіпсувалися, але він намагався їх виправити.
На 18-річчя сина ми зібралися святкувати в родинному колі. Доньки вже були заміжніми і жили окремо. Саме збиралися сідати за стіл, коли раптом подзвонили у двері. Ми не чекали більше гостей, тож я відчула тривогу. І недаремно коли вийшла в коридор, то побачила худу жінку, яка нагадувала ту саму, що колись віддала мені сина.
«Я хочу побачити свого сина!» промовила вона.
«Тут немає вашого сина!» одночасно відповіли ми з сином.
Він зачинив двері перед її носом і запросив усіх до столу. А в мені забриніли очі. Я була щаслива, що в мене такий чудовий син, навіть якщо він не мій.
