“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина. Забирай її!” незнайома жінка просто кинула мені переноску в руки. Я не розуміла, що відбувається.
З чоловіком ми завжди жили у злагоді. Майже ніколи не сварились. Я старалася бути доброю дружиною та господаркою. Побралися ми ще студентами. Потім я завагітніла, і в нас народилися близнята. Коли діти підросли, ми відкрили невеликий бізнес. Я лише іноді допомагала чоловікові, адже мусила доглядати за дітьми та вести домівку. Найбільше я любила готувати. Чоловік завжди з нетерпінням чекав вихідних, коли я приготую щось смачненьке. Кожного разу я намагалася придумати нову страву, а він був моїм головним дегустатором. Діти теж завжди цікавилися, що сьогодні на столі.
З усіма цими турботами дітьми, домом, роботою я ніколи не звертала уваги на те, що робить мій чоловік. Навіть не подумала б, що він може мене зрадити. Але минулий рік був для нас дуже важким. Справи в бізнесі йшли погано, і ми з чоловіком економили на всьому. Чоловік навіть їздив по Україні, щоб укладати нові угоди. Діти пішли до першого класу, тож я більше часу проводила з ними вдома.
Одного дня, коли ми з чоловіком поверталися з роботи, нас зустріла гарна жінка. Ми ще не встигли вийти з авто, як незнайомка підбігла до мене й сунула мені переноску в руки.
“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай її!” кричала вона, показуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, нічого не розуміючи.
“Ти ж обіцяв кинути її й бути зі мною! Якщо ні, то я не хочу цієї дитини!” жінка плюнула мені під ноги, різко розвернулася й пішла.
Я кілька хвилин була в шоці, поки не усвідомила, що тримаю переноску. Я нічого не запитала в чоловіка по його погляду було зрозуміло, хто ця жінка. Він, здавалося, готовий був провалитися крізь землю. У мовчанні ми зайшли в будинок. У переносці лежав хлопчик, йому було не більше двох тижнів.
“Ти забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для малюка!” чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих засуджували мене, не розуміючи, чому я виховую чужу дитину, якщо в мене вже було двоє доньок.
Я ніколи не розпитувала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика, як рідного сина. Дівчатка були щасливі, що у них зявився молодший братик. Ми не приховували правди від сина, і коли він підріс, розповіли йому всю історію. На диво, він сприйняв це спокійно, навіть не поцікавився своєю справжньою матірю. А я була щаслива. У мене було троє чудових дітей, які нас любили.
Стосунки з чоловіком після тієї історії погіршилися, але він намагався їх виправити. На вісімнадцятий день народження сина ми вирішили відсвяткувати в сімейному колі. Мої доньки, які вже були заміжніми й жили окремо, мали приїхати. Ми вже збиралися сідати за стіл, коли раптом подзвонив дзвінок. Ми не чекали гостей, тож я відчула тривогу.
І недаремно. Коли я вийшла в коридор, побачила худу жінку, яка нагадувала ту саму, що колись віддала мені сина.
“Я хочу побачити свого сина!” сказала вона.
“Тут немає вашого сина!” ми з сином відповіли одночасно.
Син зачинив двері перед нею й запросив усіх до столу. А в моїх очах стояли сльози. Я була щаслива, що в мене такий чудовий син, навіть якщо він не мій.
