Більше не телефонуй сюди! Нащо витрачати час на те, що тобі не потрібне? Ще давно я зрозуміла, що ні ти, ні твої діти не цікавитесь тим, чи живе бабуся і чи їй добре!
Закінчення університету збіглося з двома важливими подіями моїм весіллям і першою роботою.
Я почала працювати менеджером у гарній фірмі. Через кілька років пішла у декрет і народила прекрасну доньку Соломію. Соломія виросла розумною дівчиною, тож ми з чоловіком не шкодували коштів на її навчання у престижному університеті, а після закінчення він влаштував її на гарну посаду.
Рік потому вона познайомила нас із нареченим, потім одружилася і народила діточок двійнят.
Мої онучки вже мали вісім років, коли помер їхній дід, мій чоловік. Це була велика втрата для всіх нас. Моя донька розуміла, як мені було важко, тож дзвонила щодня після роботи, розповідала про свої справи, а я ділилася тим, що відбувалося в мене.
Але потім вона стала більш зайнятою. Коли я телефонувала, вона знаходила виправдання, чому не може зараз говорити. Згодом дзвонила вже раз на кілька днів, і то скоріше «для галочки» завжди або прибирала, або кудись поспішала. Одного разу мене це обурило, і коли вона зателефонувала, я гаркнула:
Якщо в тебе немає часу для власної матері, то й не телефонуй. Нащо дзвонити, якщо ти зайнята чимось іншим?
Та моя донька якось викрутилася, а я вибачилася за свої слова. Після цього вона почала дзвонити частіше, але потім знову перейшла на раз на тиждень.
Я образилася на ставлення доньки до мене. Дійшло до того, що не хотілося їсти й спати.
Останньою краплею стало те, що вона цілий тиждень не дзвонила і не відповідала на мої дзвінки. Тож коли вона нарешті подзвонила, я вигукнула:
Більше не телефонуй сюди! Нащо витрачати час на те, що тобі не потрібне? Давно я зрозуміла, що ні ти, ні мої онучки не цікавитесь тим, чи жива бабуся і чи їй добре. Вам потрібні лише мої страви та подарунки на свята! І більше нічого!
Донька розлютилася і сказала, що більше не дзвонитиме, якщо я така егоїстка. Її слова змусили мене знемогтися, серце закалатало, а потім все стало чорним, і я прокинулася в лікарні.
Медсестра вислухала мою історію, але коли почула кінець, похитала головою і промовила:
Ви, старші, часто забуваєте, що ми, молоді, маємо справи: працюємо, виховуємо дітей, вчимося, прибираємо в домі і дуже важко знайти в цьому списку місце для довгих розмов. Тому варто цінувати моменти, коли про вас згадують навіть по дорозі до крамниці. Моя порада коротка: знайди собі справу, яка тебе захопить, і тоді ти не помітиш, як минають дні між дзвінками від доньки чи онучок.
Справді, коли займаєшся улюбленим, не думаєш про те, чи хтось про тебе дбає.
