«Більше не дзвони мені, мамо, я зайнята!» — вигукнула я в трубку. І мати більше не подзвонила…
Мене звати Оксана Ковальчук, і я живу в Кам’янці-Подільському, де стародавня фортеця стоїть над Смотричем, наче вартовий минулого. Того дня я не забуду ніколи. «Більше не дзвони мені, мамо, я зайнята!» — вилетіло з моїх губ, коли я в гніві кинула телефон. Тоді здавалося, що я маю повне право. Робота давила, як важкі камені, терміни горіли, а нерви були напружені до межі. Мамині дзвінки — її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» — дратували мене до сліз. Я задихалася від її турботи, мені бракувало повітря, щоб просто жити. У той момент я хотіла лише одне — тиші.
І мати змовкла. Не подзвонила ні того дня, ні наступного, ні через тиждень. Спочатку я навіть не помітила — занурилася у власний хаос. Пустота радувала: ніхто не ліз з дурними питаннями, не нагадував, що я сама себе загнала у пастку. Я була вільна — так здавалося. Минали два тижні. Одного вечора, сидячи наодинці з келихом холодної кави, я раптом зрозуміла: чому її голос більше не звучить у моїй голові? «Образилася? Гордість взяла верх?» — подумала я, поглянувши на телефон. Жодних пропущених дзвінків, жодних повідомлень. Пустота.
Я зітхнула та вирішила подзвонити сама. Довгі гудки, але відповіді не було. «Ну звісно, раз я її відштовхнула, тепер вона мовчить», — буркнула я, роздратована її впертістю. Наступного дня спробувала знову — знову тиша. У грудях заворушився холодний камінь. Раптом щось не так? Перед очима спалахнули її слова, сказані колись тихо, з теплотою: «Я завжди поруч, якщо захочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поруч? Серце стиснулося від жаху.
Я кинула все — роботу, справи, плани — і помчала до неї в село під Кам’янцем, де вона жила останні роки. Відчиняючи двері її хати своїм ключем, я відчувала, як кров стукає у скронях. Всередині було тихо — мертва, важка тиша. Я покликала: «Мамо?» — голос тремтів, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стискаючи телефон у змерзлих руках. Очі заплющені, обличчя спокійне, наче просто спить. Але я знала — її більше немає.
На тумбочці стояла склянча чаю — холодна, недопита, немов символ її самотності. Поряд лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями — на першій сторінці моя дитяча фотографія: я, маленька, сиджу у неї на колінах, а вона сміється, обіймаючи мене. Сльози застили в очах, у горлі став ком. «Коли це сталося? Чи телефонувала вона мені останнього разу? Чи хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон — руки тремтіли, як у пропасниці. Останній набраний номер — мій. Дата — той самий день, коли я крикнула їй піти з мого життя. Вона послухалася. Більше не дзвонила.
Тепер дзвоню я. Щодня, щовечора. Набираю її номер, слухаю безкінечні гудки, сподіваючись на диво, якого не буде. Тиша в трубці болить гірше за ніж. Я уявляю, як вона лежала сама, стискаючи телефон, як чекала мого голосу, а я її відштовхнула — грубо, жорстоко. Робота, стрес, справи — усе, що здавалося важливим, розсипалося в порох, залишивши мене з пусткою, яку нічим не заповнити. Вона хотіла лише піклуватися, а я бачила в цьому тягар. Тепер розумію: її дзвінки були ниточкою, що тримала нас разом, а я сама її перерізала.
Я ходжу її домом, торкаюся її речей — старого пледа, потертої гранчаки, альбому зі знімками, де ми щасливі. Кожна дрібниця кричить про те, що втрачено. Мати пішла, не попрощавшись, бо я не дала їй шансу. Мої останні слова — «Більше не дзвони!» — стали її вироком і моїм покаранням. Я кричу у порожнечу, кличу її, але чую лише відлуння власної провини. Вона більше не зателефонує, а я не перестану набирати її номер — сподіваючись, що там, за межею, вона пробачить. Але тиша — моя віднагорода, і з нею я живу, несучи цей біль, як тягар на серці.
Життя вчить нас цінувати близьких, поки вони поруч. Але найчастіше ми розуміємо це тоді, коли вже запізно.
