Оксана Яківна вже надягла нічну сорочку і заплітала косу, коли дзвінок розірвав тишу квартири. Жінка здригнулась. На годиннику – половина десятої вечора.
— Ало? — У трубці мовчали. — Ало, хто там?
— Мамо? — Голос ледве чутно, наче той, хто говорив, боявся, щоб його почули.
— Світлано? Що трапилось? Ти ж знаєш, ненавиджу пізні дзвінки! — Оксана Яківна сіла на край ліжка, стискаючи слухавку. — В тебе все гаразд?
— Так… Тобто ні… Мам, можна я до тебе приїду? Зараз?
У голосі доньки відчувалось щось таке, від чого в матері стиснулось серце. Світлана ніколи не просила допомоги, впоралась сама, пишалася самостійністю.
— Звісно, приїжджай. А що сталося-то?
— Пізніше розповім. Виходжу вже.
Гудки. Оксана Яківна постояла з телефоном у руці, поклала його й пішла ставити чайник. Світлана живе на Подолі, з півгодини їзди автобусом без пробок. Отже, година – і вона тут.
Жінка дістала з шафи найкращі чашки, ті, що купувала для гостей, нарізала лимон, поклала печиво на тарілку. Руки трішки тремтіли – погане передчуття не відпускало.
Світлана з’явилась раніше. Коли Оксана Яківна відчинила двері, дочка стояла на порозі з заплаканими очима й розпатланим волоссям. У руках – спортивна сумка.
— Ой, донечко моя… — Оксана Яківна обійняла Світлану, відчула її тремтіння. — Заходь, заходь швидше. Чай готовий.
Сіли на кухні. Світлана мовчки пила чай, час від часу схлипувала. Мати чекала, не наважуючись розпитувати. Дочка розповість сама, коли буде готова.
— Він мене б’є, мамо, — нарешті промовила Світлана так тихо, що ледве було чутно. — Вже не перший раз.
Оксана Яківна поставила чашку, відчуваючи, як холод розливається грудьми.
— Як б’є? Олексій? Та що ти говориш!
— А що, брешу, гадаєш? — Світлана різко підвела голову. Під оком синцювала синяк, який вона намагалась замаскувати. — Ось, полюбуйся!
— Господи… — Оксана Яківна простягнула руку, але донька відсунулась.
— Не жалій мене! Сама винна, нарвалася. Гадала, що після весілля все зміниться, заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!
— Чому не сказала раніше? Ми ж з тобою…
— А що б ти зробила? — Світлана гірко посміхнулась. — Переконувала б терпіти, заради сім’ї, заради дітей. Ти ж завжди казала: заміж виходять раз і назавжди.
Оксана Яківна опустила очі. Справді, вона так завжди вважала. Сама прожила з батьком Світлани тридцять років, хоч і не легко. Терпіла його пиятики, грубість, байдужість. Думала, що так і має бути.
— А діти де?
— У його матері залишились. Сказала, що в гостях у тітки. — Світлана втерла очі рукавом. — Не хочу, щоб бачили мене такою. Мар’яні всього сім, а Павлусь… він уже розуміє, що вдома не все гаразд. Учора запитав, чому тато кричить на маму.
— А що відповіла?
— Що тато втомився на роботі. — Світлана стиснула кулаки. — Навчилась брехати дітям. Молодець, га?
Оксана Яківна підвелась, підійшла до вікна. На вулиці дрібний дощ, ліхтарі ніби плями жовтого світла в калюжах. Скільки разів сама стояла так, коли чоловік не приходив додому чи повертався п’яний та злий. Скільки разів думала піти, але залишалась. Заради доньки, як тоді здавалось.
— А він тепер де?
— Вдома. Спить. Напився й відключився. — Світлана судорожно зітхнула. — Мам, я більше не можу. Не хочу, щоб діти зростали в такому домі. Пам’ятаєш, як я боялась, коли тато п’яний приходив? Ховалась у шафу й молилась, щоб не кричав.
— Твій батько ніколи руки на нас не піднімав!
— Зате ревів так, що сусіди в стіну стукали. А ти все пробачала, все терпіла. Я тоді думала, що так і треба, що всі чоловіки такі. — Світлана подиви
Солом
І коли надійшов ранок, Марія Петрівна взяла дочку за руку міцніше, адже попереду чекав шлях до свободи, важкий, але єдиний вірний для них усіх.
