Олеся Петрівна вже надягла нічну сорочку й заплітала косу, коли задзвонив телефон. Гострий дзвін розколов тишу квартири, змусивши жінку здригнутися. Годинник показував пів на десяту.
— Ало? — У слухавці мовчали. — Ало, хто це?
— Мамо? — Голос ледве здолав відстань — наче боязко говорив.
— Оксано? Що трапилось? Знаєш же, не люблю пізніх дзвінків! — Олеся на краєчку ліжка стиснула слухавку. — Ти в порядку?
— Так… Тобто ні… Мам, можу я до тебе приїду? От зараз?
У доччиному голосі відчувалось щось таке, від чого Олесине серце вщемилось. Оксана ніколи не просила допомоги, завжди справлялася сама, гордилася самостійністю.
— Авжеж, приїжджай. Та що ж сталося?
— Потім розповім. Я вже виходжу.
Короткі гудки. Олеся помилувалась із слухавкою в руці, потім поклала й пішла ставити чайник. Оксана мешкає за кілька зупинок, сорок хвилин автобусом №25, якщо без заторів. Значить, через годину вона буде тут.
Дістала із серванту гарні чашки, ті що купувала до гостей, порізала лимона, виклала на тарілочку медівник. Руки тремтіли — погана передчуття не відпускала.
Оксана прийшла швидше. Коли Олеся відчинила, дочка стояла на порозі із заплаканими очима й розпатланим волоссям. У руці спортивна сумка.
— Ой, дочко моя… — Олеся обійняла Оксану, відчувши її тремтіння. — Заходь, заходь швидше. Чай готовий.
Сіли на кухні. Оксана мовчки пила, час від часу схлипуючи. Олеся чекала, не наважуючись випитувати. Дочка розповість, коли буде готова.
— Він мене б’є, мамо, — нарешті прошепотіла Оксана так тихо, що Олеся ледве розібрала. — Вже не перший раз.
Олеся поставила чашку, відчуваючи холод у грудях.
— Як б’є? Богдан? Та що ти кажеш!
— А я що, брешу тобі? — Оксана різко підвела голову. Під оком синців, що вона намагалась прикрити косметикою. — Ось, насолоджуйся!
— Боже мій… — Олеся простягнулась до дочки, та вона відіпхнулась.
— Не жалій мене! Сама винувата, напросилась. Думала, після весілля все зміниться, він заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!
— Чому раніше не сказала? Ми ж з тобою…
— А що б ти зробила? — Оксана гірко посміхнулась. — Стала б переконувати терпіти, сім’ю зберегти, заради дітей. Завжди казала: заміж виходять один раз і назавжди.
Олеся опустила очі. Дійсно, завжди так вважала. Сама прожила з батьком Оксани тридцять років, хоч було й важко. Терпіла його пиятики, грубість, байдужість. Вважала, що так і мусить бути.
— А де діти?
— У його матері лишились. Казала їм, що до бабусі погостюю. — Оксана витерла очі рукавом. — Не хочу, щоби бачили мене такою. Марійці лиш сім, а Павлик… він уже тямить, що вдома недобре. Учора спитав, чому тато кричить на маму.
— А що відповіла?
— Що тато стомився на роботі. — Оксана стиснула кулаки. — Навчилась дітям брехати. Молодець, так?
Олеся підтялась, підійшла до вікна. На вулиці дрібний дощ, ліхтарі світилися у калюжах жовтими цятками. Скільки разів вона сама стояла тут, коли чоловік не ночував або повертався п’яний і злий. Скільки разів думала піти, але лишалась. Заради доньки, як їй тоді здавалось.
— А він де?
— Вдома. Спить. Напився й відрубався. — О
На кухні за вікном ще моросив дощ, а Олена вже спала на розстеленому дивані, дихаючи рівно і спокійно, коли Марія Іванівна, нарешті відчуваючи давно забуту впевненість у своєму серці, прислухалася до цієї тиші та безпеки, що огорнули тепер її дім знову.
