— Ти, Оленко, не цокоти язиком. Головне — щасливо вийти заміж. За будь-якого розкладу в виграші будеш, — повчала родичка.
Олена росла єдиною й улюбленою донечкою, у якій батьки душі не чули. До закінчення школи все частіше заводила розмову, що мріє навчатися у Києві.
— Доню, у нас гарний університет. Навіщо тобі до Києва? — питав батько.
— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету лише вчителькою стану.
Довго не хотіли батьки відпускати доньку. Скільки фільмів подивились про зламані долі дівчат із провінції, що вирішили спробувати щастя у столиці. Та зрештою змирились. Батько зв’язався з далекою родичкою, яка мешкала у Києві. Та погодилась прихистити Олену на час навчання. Радості дівчини не було меж. Вона пообіцяла батькам, що впорається, що їм не доведеться за неї червоніти, а лише пишатись нею.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що вона влаштувалась, залишив грошей на перший час і поїхав.
Олена жила у родички не безкоштовно. Прибирала, ходила до магазину, готувала. Сусіди хитали головами: от, зробила Катруся із родички прислугу. Жила та сама родичка сама, чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вона вважала своє життя вдалим. У Києві живе, у столиці! І Олену повчала:
— Ти, Оленко, язиком не цокоти. Навчання — це добре, але для жінки зовсім не головне. Головне — вийти заміж за киянина. За будь-якого розкладу в виграші будеш. Ось як я.
Олена слухала й снисхідно посміхалась. Про заміжжя вона поки не мріяла. А мріяла, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо пощастить — то й на телебаченні.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Олена закохалась у Богдана. Познайомились вони випадково. Святкували з подругами вдалу сесію. Богдан із другом теж були там. Помітив гарну дівчину, запросив на танець, потім провів до дому.
Подруги наперебій радили Олені не втрачати такого хлопця. На вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Богдан не приховував, що розлучений, що має доньку. Та хто в молодості не помиляється? Донька живе не з ним, а з матір’ю — не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить.
Олена не будувала планів, але Богдан їй подобався. Він бачив, що вона недосвідчена у коханні, не поспішав і поки не запрошував Олену до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, у театри, на концерти. За всі роки у Києві Олена не пізнала міста так, як після зустрічі з Богданом.
Він все частіше говорив про кохання, про плани на майбутнє, про дітей — їхніх дітей. Голова Олені крутилась від щастя. Коли Богдан зрештою зробив пропозицію, вона одразу погодилась. Навчатись залишилось зовсім небагато — останній рік. А попереду її чекає цікаве доросле життя.
Богдан запросив Олену до батьків. Батько привітно усміхнувся і сховався за газетою. А мама прозоро натякала новій нареченій, що Богдан увагою жінок не обділений, що вдруге не дозволить синові помилитись, бачить, що Олені потрібна київська прописка, квартира…
— Невже ти не міг закохатись у рівню собі? Знову на ті ж граблі наступаєш, — закінчила мати.
— Які граблі? Годі, мамо. Марічка, до речі, киянкою була. І це не врятувало наш шлюб, — різко обірвав її Богдан і вивів Олену.
До самої весілля вона більше не бачила його батьків. Зате Богдан часто привозив додому доньку Софійку. Назвали її так на честь бабусі, яка то була колись відомою актрисою, то дружиною знаменитого артиста… Олена так і не зрозуміла.
Софійка виявиласьСофійка виявилась здоровою дівчинкою, не дуже вродливою, але спокійною, і Богдан був радий, що вони з Оленою швидко знайшли спільну мову.
