“Я не нянька твоїй дитині!”: як давня образа розірвала сестринський зв’язок через роки
– Я не буду нянькою для молодшої сестри! – вигукнула Тетяна тоді, і ці слова врізалися в душу Оксани, наче ніж. Відлуння цих слів розійшлося не лише в серці матері, а й в очах восьмирічної Софійки, яка стояла у дверях і чула все.
Після смерті чоловіка Оксана заiiiлася сама з двома доньками. Старшій Тетяні було чотирнадцять, молодшій – лише вісім. Підтримки від родичів майже не було: бабуся з батькового боку воліла не втручатися, а мама Оксани жила за тисячу кілометрів і приїжджала рідко. Усі клопоти впали на плечі знесиленої жінки. Грошей ледве вистачало, моральних сил – ще менше.
Молодша донька, Софійка, змалку виявляла талант до малювання. Перемога на міському конкурсі дала їй змогу безкоштовно навчатися у престижній художній школі. Але заняття вимагали постійних поїздок – чотири рази на тиждень. Два дні Оксана ще якось могла підлаштуватися, але в інші два – виходило неможливо. На роботі почали дивитися косо. Тоді вона наважилася звернутися по допомогу до Тетяни.
– Ти ж після школи вільна. Можеш відвести Софійку та почекати на неї годинки дві, – попросила Оксана, дивлячись доньці в очі.
Але почула холодну відповідь: – Я що, нянька? Я теж дитина! Я після школи хочу відпочити, а не возитися з Софійкою по місту!
А потім, немов ножем по серцю: – Не треба було двох народжувати – от і возилася б тільки з однією!
Після цих слів Оксана не витримала. Сльози котилися по обличчю, вона відвернулася, щоб піти в кімнату, але на порозі вже стояла Софійка. Вона все чула. Теж плакала. Без слів підійшла до мами й обіймала її.
Допомогу несподівано запропонувала бабуся іншої дівчинки з художньої школи. Виявилося, вона живе по сусідству й без проблем може супроводжувати Софійку. Так, крок за кроком, життя повернулося в норму. Через рік Софійка впевнено сама їздила, а біль від зради сестри просто заховався глибоко всередині.
Минали роки. Софійка вступила до університету, почала підробляти, зняла житло. Оксана переїхала до своєї матері. Тетяна ж вийшла заміж і поїхала в інше місто. В неї народився син. Здавалося б, усе склалося – доки одного дня Софійка не отримала дзвінок від сестри.
Тетяна ридала в трубку: – Він нас вигнав! Сказав, що більше не витримає моїх істерик, і вигнав нас! Аліменти платити не збирається! Нам з сином нікуди йти…
Софійка не вагалася – запросила сестру з дитиною до себе. Але коли Тетяна попросила посидіти з сином, щоб вона могла влаштуватися на роботу, почула холодну відповідь: – Вибач, Тетяно, але я не збираюся бути нянькою твоїй дитині. Він твій – не мій. І я тобі нічого не винна.
Тетяна вибухнула: – Та я ж твоя сестра!
– А ти не пам’ятаєш, що казала мамі, коли тобі було чотирнадцять? Не пам’ятаєш, як кричала, що не будеш возити мене на заняття? А мама тоді плакала, як дитина, а я стояла у дверях і все чула. І знаєш що? Я більше ніколи не відчувала, що ти – моя старша сестра. Ти тоді обрала себе. Тепер і я обираю себе.
Тетяна більше нічого не сказала. Просто повісила трубку.
Зараз Софійка працює і вчиться. Сестра живе в неї, але з кожним днем стає зрозуміло, що тріщина, яка утворилася тоді, не загоїлася. Софійка допомагає, але без тепла. Без ніжності. Лише тому, що так правильно. Тому що інакше – не зможе пробачити собі.
Але та Софійка, яка колись дивилася, як її старша сестра відмовилася бути поруч, – вже не дитина. Вона доросла жінка. І вона знає ціну словам.
