Того дня в мене був поганий настрій. Ні, спочатку все йшло як завжди: субота, сніданок, Ліля почала прибирати, а я сів на кухонний диванчик із ноутбуком. Моя справа – винести сміття пізніше. Поки що я гортав стрічку в соцмережі.
Раптом вискочило фото радісного Ігоря, з яким ми вчилися в університеті. Під фото був напис: «Ура! Нарешті! Заїхали! Усіх запрошую на новосілля. Заходьте, дивіться, позаздрите!» Я перейшов за посиланням – там були знімки квартири, знятої з вигідних ракурсів.
Рік тому Ігор отримав цю квартиру у спадок від бабусі. Ремонту там не робили з часів СРСР, меблі старі, ледь живі. Щоб жити, треба було вкласти купу грошей, яких у нього не було. Спочатку він хотів просто продати, але його дружина Соломія вперлася – квартира в історичному центрі Києва. Вони вирішили зробити ремонт і продати дорожче.
Майже рік вони лагодили, але тепер це справжня краса: знесли перегородки, об’єднали кухню з вітальнею, підібрали стильні шпалери та дешеву, але модну меблівку. Вийшло не помешкання, а справжня мрія.
У коментарях люди висипали купу захоплених слів. Всі вітали, хтось заздрив, але більшість гадала, що без дизайнера не обійшлося.
«Ні, ми самі все вивчали, – заперечував Ігор. – Соломія придумувала, а я робив грубу роботу».
Я мляво привітав друга, але всередині закипіла заздрість. Ми з Лілею жили в однокімнатній, яку нам дозволив безкоштовно орендувати батьків друг – він поїхав до сина в Канаду. Умова: нічого не міняти. Непогано – одружилися, і житло вже є.
Я колись залицявся до Соломії, але вона обрала Ігоря. Щасливчику. У неї завжди був неймовірний смак – навіть я, далекий від моди, це бачив.
Зітхнувши, я окинув оком нашу кухню. Нуднувато, звичайно. Але раніше вона мені подобалася…
Я схопив ноут і метнувся до кімнати, забувши, що Ліля зараз у стані «не чіпай».
Вона стояла навшпиньки, витираючи пил із підвісної полиці. Я знову подумав, яка в неї гарна фігура – і в цей момент полиця хитнулася. Гвинти трималися на чесному слові, книги валялися на підлозі.
Я хотів непомітно зникнути, але вона обернулася, здуваючи з лиця пасмо волосся.
— Чого стоїш? Краще б полку прибив.
— Хотів показати… Дивись, який Ігор із Соломією зробили ремонт. Я б теж не відмовився… — я запнувся, побачивши її погляд.
— Покажи, — промовила вона сухо.
Я розгорнув ноут. — Ось. Правда ж класно? Квартира була страшна, а тепер…
— Так. Молодці, — відповіла Ліля і подивилася на мене.
— Що? У мене бабуся молода, поки не збирається вмирати. Та ще й невідомо, кому заповість…
— Нехай живе. Він пише, що сам все робив. Соломія тільки ідеї підкидала.
— Ну так.
— Не зрозумієш? Я тобі скільки разів казала прибити полку?! Книги вже місяць на підлозі! Може, мені когось із вулиці найняти? Не соромно? Для Соломії, мабуть, не тільки ремонт, а й будинок би збудував?
— Ну ось, почалося, — зітхнув я. — Зараз усе в інтернеті, а ти паперові книжки купуєш. — Я захлопнув ноут і пішов на кухню.
— Стій! — Ліля пішла за мною. — Коли мова про полицю, ти раптом глухнеш. Я ж не лізу до тебе з твоїми дисками. Нащо їх збирати, коли в інтернеті усе є? Давай поміняємось: ти викинеш свої диски, а я покладу книги на їхнє місце. Може, тоді полку зробиш?
— Давай купимо книжкову шафу.
— А може, одразу нову квартиру? Свою, де робитимемо, що хочемо?
— Лілю, не будемо сваритися. Даремно я про квартиву заговорив.
— Я теж не хочу сваритися. Але коли ти, нарешті, полицю приб’єш?
— Завтра поїду до батька за дрилем… Ох чорт, вони на дачу поїхали. У понеділок точно зроблю.
— Так. Скільки разів я це чула… — Ліля махнула рукою і пішла.
«Чорт мене підняв згадати про квартиру!» — подумав я і написав Ігорю, що через нього посварився.
«Та годі. Думаєш, ми з Соломією не сваримося? Поки ремонт робили, тричі збиралися розлучатися. Вона навіть заяву вже написала. Їле відговорив. А у тебе Ліля чудова», — відповів він.
Я знав, що вона чудова. Готує смачно, у домі завжди чисто. І голова в неї не болить, як у інших. А що ще чоловікові треба?
«У понеділок почну свердлити, пил літатиме — знову винен. Але до наступної суботи полиця має бути готова, інакше й ми до розлучення дійдемо. Як же я ненавиджу свердлити. Може, справді шафу купити? Та ні, вона сказала, що не впишеться. Ох Ігорю…»
У понеділок вона нагадала про дриль. Але я, звичайно, забув.
Наступного ранку Ліля не поспішала на роботу.
— Ти йдеш? — спитав я.
— Іди, не чекай. Я відпросилась. Замовила «чоловіка на годину». Ти ж так і— Іди, не чекай. Я відпросилась. Замовила «чоловіка на годину». Ти ж так і не поїхав за дрилем, — сказала вона, а в двері вже стукали, і коли я відчинив, побачив високого хлопця з м’яз— Вітаю, майстра викликали? — спитав він усміхненим голосом, і я відразу зрозумів, що зараз доведеться або прибити цю прокляту полицю самому, або назавжди втратити в очах Лілі останню частку своєї мужності.
