Я не хочу в старості лишитися самотньою.
Мій син одружився десять років тому. З тих пір вони з дружиною та донькою живуть у тісній однушці. Сім років тому Андрій придбав ділянку й почав поступово будувати дім. Спочатку довго нічого не робили. Через рік поставили паркан та залили фундамент. Потім знову тиша — грошей не було. Так і йшло роками: повільно, важко, але він відкладав на матеріали, не здавався.
За ці роки звели лише перший поверх. Мріють про двоповерховий будинок, де буде місце і для них, і для мене. Син добрий, завжди казав: «Мамо, ти тепер житимеш з нами, у тебе буде своя кімната.» Щоб вкластися в будівництво, вони навіть поміняли двокімнатну квартиру на однушку, а різницю в ціні пустили на дім. Але тепер їм бракує місця, особливо з дитиною.
Кожен їхній візит до мене перетворювався на обговорення будівництва. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, яка там буде проводка… Слухаю, а в серці ніяковість. Ні слова про моє здоров’я, ні цікавості до мого самопочуття — лише стіни, труби, горище.
Одного разу я наважилася запитати прямо:
— То продавати мені свою квартиру?
Вони зраділи. Заметушилися, почали малювати, як ми заживемо разом. Але я дивилася на невістку й розуміла — під однією дахою з нею я не хочу. Вона мене не виносить, і я ледве стримуюся, щоб не наговорити зайвого.
Але серце болить за сина. Він же старається, б’ється. Будуватиме цей дім ще десять років, якщо не допомогти. Дійсно хочу полегшити йому життя. Але я запитала головне:
— А де мені жити?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, яка завжди знає «геніальні» рішення, випалила:
— У вас же є садиба, ось і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Садиба є. Але це дерев’яна хата, якій вже сорок років. Без опалення. Так, влітку можна на денек приїхати, повдихати свіжого повітря, зірвати яблуко. А як зимувати? Дрова рубати? До туалету крізь сугроби йти? В мене вже ноги слабкі, тиск скаче. Туди саму страшно їхати, а вони пропонують мені там ПЕРЕЗИМУВАТИ?!
Я намагалася пояснити:
— Там же холодно, туалет у дворі, ні опалення, ні умов.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть, і нічого, не вмирають.
Ось так. Навіть не запропонували пожити у них, поки дім будується, не сказали, що будуть поряд. Лише: «Продавай квартиру — будівництво стоїть!»
А недавно я почула, як невістка у телефонній розмові з матір’ю обговорювала:
— Її б до сусіда перевезти, нехай живуть разом. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене ноги підкошилися. Ось як воно. Вже й долю мою вирішили. А я-то сподівалася, що хоч кімната в будинку буде. А вони — до сусіда, і ключі від квартири їм у руки…
Я ходжу до Григорія, сусіда. Він удівець, живе сам. Ми розмовляємо, п’ємо чай, згадуємо молодість. Але жити з ним?! Та ще й не по своїй волі? Це призводить до принизливості.
Я сиджу й думаю: може, все ж продати квартиру? Вкласти гроші в дім, допомогти синові. Раптом він дійсно виділить мені куток? Раптом буде добрим?
А потім я дивлюся на невістку, згадую її слова… І страхом стискується серце: а якщо потім виженуть? А якщо знову запропонують садибу і скажуть «дякуємо»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпомічною бабусею, якою мЯ не хочу бути старою, що живиться надією, а помирає в самотності.
