Моє сердце стискається від жаху та безпорадності. Моя невістка намагається забрати у мене хату, яку я зберігала всі роки свого життя, заради мрії мого сина. Їхні плани про великий сімейний дім звучать як вирок, а я, самотня жінка на заході своїх днів, тремтю перед думкою залишитися без даху над головою. Це історія про материнську любов, зраду та боротьбу за право мати свій куток у світі, який стає все холоднішим.
Мене звати Ганна Михайлівна, живу я в невеличкому містечку на Волині. Вісім років тому мій син, Андрій, одружився з Оксаною. Вони з донькою тьмяться в однокімнатній хатчині. П’ять років тому Андрій купив ділянку та почав будувати дім. Перший рік нічого не робили. Наступного поставили паркан і залили фундамент. Потім будівництво знову зупинилося – грошей бракувало. Андрій копив на матеріали, не втрачаючи надії. За ці роки вони звели лише перший поверх, але мріють про великий двоповерховий дім, де буде місце і для мене. Мій син – сімейна людина, і я завжди пишалася його турботою.
Вони вже пожертвували багатьма заради будівництва. Оксана переконала Андрія продати їхню двокімнатну квартиру, щоб переїхати в однокімнатну й вкласти різницю в дім. Тепер їм тісно, але вони не здаються. Коли вони приходять до мене в гості, всі розмови – лише про майбутній дім: які будуть вікна, як утеплять стіни, де прокладуть проводку. Мої хвороби, мої клопоти їх не хвилюють. Я мовчу, слухаю, але в душі росте тривога. Я відчуваю, що Оксана з Андрієм хочуть продати мою двокімнатну квартиру, щоб закінчити будівництво.
Одного разу Андрій сказав: «Мамо, ми всі житимемо разом у великому домі – ти, ми, наша донечка». Я наважилася запитати: «Значить, мені треба продати свою хату?» Вони кивнули, заговорили про те, як затишно нам буде всім під одним дахом. Але, дивлячись на Оксану, я зрозуміла: жити з нею я не зможу. Вона не приховує своєї неприязні, а я втомилася вдавати, що все гаразд. Її холодні погляди, різкі слова – це не те, з чим я хочу миритися на старість.
Я хочу допомогти синові. Мені боляче бачити, як він тягне цю будівлю, яка може затягнутися ще на десятиліття. Але я запитала те, що мене гризе: «А де я житиму?» Переїхати до їхньої тісної кватири? В недостроєний дім без зручностей? Оксана одразу відповіла: «Тобі ж ідеально підійде дача!» У нас є маленький дачний будиночок – стара будівля без опалення, придатна лише для літа. Я люблю проводити там теплі дні, але взимку? Топити грубку, митися в тазу, ходити в вуличний туалет у мороз? Мої суглоби, моє здоров’я цього не витримають.
«На селі ж якось живуть», – кинула Оксана. Так, живуть, але не в таких умовах! Я не готова перетворити свою старість на боротьбу за виживання. А гроші на будівництво потрібні, і я відчуваю, як невістка підштовхує мене до прірви. Нещодавно я почула її розмову по телефону з матір’ю. «Треба переселити Ганну до сусіда, а квартиру продати», – сказала вона. У мене аж кров застигла. Сусід, Іван Дмитрович, самотній дід, як і я. Ми іноді п’ємо чай, базікаємо про життя, я приношу йому паляниці. Але переїхати до нього? Це був її план – позбавитися від мене, забравши мою оселю.
Я знала, що Оксана не хоче жити зі мною, але щоб так підло… Я не вірю, що ми будемо щасливо жити всі разом у їхньому домі. Її слова – порожні обіцянки, щоб змусити мене продати хату. Я люблю Андрія, мені боляче бачити його боротьбу, але я не можу пожертвувати своїм домом. Це все, що в мене залишилося. Без нього я опиняюся ні з чим, покинута, як непотрібна річ. А якщо їхня будівля затягнеться, а я залишуся на вулиці? Або в холодному дачному будинку, де взимку не виживеш?
Кожної ночі я лежу без сну, мучима думками. Допомогти синові – мій обов’язок, але залишити себе без даху – це вже занадто. Оксана бачить у мене лише перешкоду, а її план із сусідом – як ніж у спину. Я боюся, що втрачу не лише дім, а й сина, якщо відмовлю. Але страх залишитися на старості під мостом, без свого куточка, сильніший. Я не знаю, як знайти вихід, щоб не зрадити ні сина, ні себе. Моя душа кричить від болю, і я благаю Бога дати мені сили зробити правильний вибір.
