Не хотіла, але довелося
Я ніколи не вміла курити, але останнім часом була переконана, що це трохи заспокоює нерви. Стояла на подвірї біля свого будинку й спостерігала за тихою вулицею нашого села на околиці Полісся. Думи мої були похмурі, тривожні, голова гуде від турбот, які наросли за цей рік.
Живу я одна в хаті, що залишилася від покійної бабусі, батьки в сусідньому селі за сім кілометрів. Так хотілося тієї омріяної самостійності, виповнився двадцять три. Працюю листоношею у сільському відділенні “Укрпошти”.
Не докурила й половину сигарети, загасила і кинула в урну.
Та й не моє це, думаю, ось Оксанка смалить кожного дня одну за одною, а я лише раз на тиждень. Вона радила, мовляв, допомагає при хвилюванні, але хіба це помагає?
Саме в той момент повз наш двір проїжджав новий дільничний Андрій Ступак, його перевели з райцентру. Я почула про нього від колежанок на пошті. Провела його авто поглядом, пішла в хату сутеніло, а у мене сьогодні серйозна справа…
День тому на пошті народу не було багато, але хтось вже заходив за довідками чи посилками.
Ох і галас буде завтра, сказала Анна Семенівна, сьогодні ще затишшя перед пенсію.
Вона працює тут скільки себе памятаю, вже тридцять років; односельці кажуть, що без неї наша пошта розпалася б.
Та ну, тітко Аню, усміхнулась Оксанка, мама моя говорить, що ви тут головна, а без вас ніхто порядку не наведе.
То ж колись і мене замінять, святе місце порожнім не буває…
Йшла Марина, здорова жінка середнього віку. Доброго дня. Ох і спека сьогодні. Я чого прийшла сусідка моя, баба Мотря, просила оформити підписку на газету, вона любить читати, а ми вранці їдемо на море аж до Одеси. Баба дрижить, щоб не лишитися без читва, бо не ходить вже, каже з часописами день швидше минає.
Ого, Марина, не страшно так далеко? запитала Анна Семенівна. Одеса красота, на сонці погрієтесь…
Та ні, не боюся, відказала Марина. Вже з першого дня у Facebook викладу світлини. Купила новий купальник дивіться всі.
То скільки ж гривень треба, щоб на море сімєю поїхати? зітхнула Оксанка.
Є у них гроші, Микола фермер, усе мають, впевнено сказала Анна Семенівна.
Я сиділа мовчки, біля монітора, слухала і думала своє
За хвильку на пошту зайшов Андрій, дільничний, весело привітався:
Доброго дня, мені мало би прийти повідомлення, звернувся до Оксанки, та раптом побачив мене, довго не відводив погляду.
Не знав, що у вас тут такі красиві дівчата працюють. Тільки якась ти дуже сумна…
Анна Семенівна кивнула:
Та це ж Марія. Не так давно нареченого поховала.
Ой-ой, пробурмотів Андрій, а Оксанка сказала, що для нього ще нічого не прийшло.
Три тижні тому у мене загинув наречений Дмитро. Його знайшли мертвим у райцентрі. Кажуть, любив грати в азартні ігри в підпільних клубах. Я нічого не підозрювала. Міліція нікого не знайшла, але одного вечора приїхали до мене двоє молодиків із міста. Дмитра я бачила раніше з цими хлопцями.
Твій наречений нам винен круглу суму.
Але ж він помер, ледь вимовила я.
Ха, а борги не помирають. Ти маєш віддати, сказав один, Ігор, і назвав страшну суму сто пятдесят тисяч гривень.
Звідки я візьму такі гроші?
Ти працюєш на пошті, знаєш, в кого є гроші. Є у вас заможні? гаркнув Ігор. Через два тижні приїдемо за грошима. В поліцію підеш не житимеш. Ось тобі відмички, будь-який замок відкриєш.
Вони пішли, я зачинила двері й сиділа, кров пульсувала в скронях, ніч темна, тиша глуха. За добу я зважилась: коли Марина поїде на море, я спробую пробратися в її будинок. Знала у дворі у них немає собаки, ворота замкнено, але то не біда: перелізла через паркан.
Я не вірила, що роблю це, але як Ігор сказав, з відмичкою відкрила замок. Серце вискакувало з грудей, я ішла проти права, так наче стала схожа на тих, хто мене змусив.
Довго нишпорила по хаті, лампочка біля воріт світила крізь вікно.
Господи, навіщо ж я це роблю? думала. Жити хочеться… Що ж ти накоїв, Дмитре? Тепер віддуваюся за тебе, ще й роблю злочин.
Знала: треба звертатися до поліції, але боялася Ігор погрожував, страшний, наглий… Знайшла лише пятнадцять тисяч гривень, у комоді золоту каблучку та браслет Марини. На столі лежав ноутбук, і його поклала у торбу.
Вийшла так само тихо, сумку за плечі, оглядалася у вікнах темно, лиш собаки ліниво гавкали деінде. Душі жодної ніхто не побачив. Мене трясло, було страшно.
Вдома сховала все у бабусиному скриню, що стоїть у комірчині під старі ковдри. Не стулила очей цілу ніч. Ранком йшла на роботу, голова гуділа. В обідній час швидко вибігла з пошти й пішла у сільську їдальню.
Вітаю, з’явився Андрій. Не лякайся, я теж сюди, розсміявся. Я аж здригнулася. Що, чекали мене?
Саме тебе, сміється.
Поглянула у його ясні очі й наче відлягло. Бачу, він жартує. Відтоді часто разом обідали, а ввечері він мене зустрічав і проводжав додому. Зрештою, став залишатися у мене.
Село гуло від пліток:
Ото Марічка дільничного підчепила встигла! обурювалась Галина. Андрій подобався моїй Лесі, прогавила, тільки-но побачила його, а тут ця…
Та очевидно ж, що не байдужі одне до одного. Закохався він…
Все було взаємно, любов дійсно народилася, хоча деякі односельці засуджували мене:
Нареченого не так давно поховала, а вже іншого нашла.
А що? Хіба їй все життя страдати? захищали мене інші.
Я не могла знайти собі спокою. День, коли повинні приїхати ті хлопці, наближався. Боялася, що можуть застати у мене Андрія… Дуже хотіла йому все розказати, але не наважувалась. Два дні лишалося, вирішила:
Андрію, хочу зізнатися…
Знаю, я теж тебе дуже люблю… засміявся він.
Ні, не про це…
Я говорила, а він слухав уважно, похмуро, не міг повірити, що я на таке могла зважитися. Але одразу оправдовував мене жахливо залякали.
Нічого собі, Марічко… За це доведеться відповідати. Де все те? Треба було одразу прийти до мене…
Я віддала йому сумку. Він довго мене переконував, обіцяв допомогти. Через два дні, пізно ввечері, хтось постукав. Відкрила з жахом стояли Ігор з приятелем, вимагали борг.
Не знайшла грошей, але щось придумаю… Дайте хоч трохи часу!
Ігор зчепив мене за плече, боляче стиснув.
Часу їй ще треба, чи що? Або гроші зараз, або… хижо дернув за футболку, аж розірвав її. Та раптом його товариш упав, слідом і Ігор. Оба лежали на підлозі. Андрій застебнув наручники, ще один поліціянт підняв Ігоревого друга.
Все минуло, тихо сказав Андрій. Тепер вони понесуть покарання. Завтра приходь у відділ, розкажеш усе.
Я все чесно розповіла слідчому. Марина повернулася з сімєю з Одеси, їм усе повернули згідно опису, а Андрій умовив слідчого не розголошувати мою провину. Хтозна, як там вирішилось Якось усе вляглося. Ніхто й не здогадувався, що я та скромна Марічка могла таке зробити. Усі вирішили це Ігор із напарником, вони ж і вбили Дмитра. Їх відправили у тюрму.
Андрій зробив мені пропозицію, ми зіграли скромне весілля. Його любов змила всі мої провини й вилікувала душу. Тепер разом виховуємо доню Олесю.
