— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала! — голос Богдана тремтів від обурення. — Як ти могла повірити цій нахабній жінці?
— Не смій так говорити про Олену! — різко перебила його Надія Степанівна. — Вона мені як рідна дочка!
— Рідна дочка? — Богдан гірко засміявся. — Мамо, вона тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!
— Вона нічого не крала! Я сама дала їй гроші! — Надія Степанівна ударила кулаком по столу. — І не твоя справа, на що я їх витрачаю!
— Моя справа, мамо! Це ж спадщина від бабусі! Твоя пенсія і моя допомога! А вона взяла все й зникла!
Надія Степанівна відвернулася до вікна. Надворі моросив дощик, краплі стікали по шибках, ніби сльози. Але вона вже не плакала. Сльози закінчилися вчора, коли вона зрозуміла, що Олена її обдурила.
— Вона не зникла, — тихо промовила вона. — Вона поїхала до сестри в Одесу. Казала, що повернеться за місяць.
— Мамо, одумайся! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона сирота!
— Може, знайшлася сестра…
Богдан підійшов до матері й взяв її за плечі.
— Мамо, подивися на мене. Олена Коваль — шахрайка. Вона спеціально з тобою зблизилася, щоб виманити гроші. Вона вже обдурила десятки таких, як ти.
— Звідки ти знаєш?
— Я найняв приватного детектива. Ось, подивися.
Він дістав із сумки папку з документами й фотографіями.
— Олена Коваль, тридцять вісім років. Судовість за шахрайство. Обманює самотніх літніх жінок. Ось її фотографії з іншими жертвами.
Надія Степанівна взяла папку тремтливими руками. На фото вона побачила Олену поруч із різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.
— Цього не може бути, — прошепотіла вона.
— Мамо, вона виманила в тебе двісті тисяч гривень. Казала, що її донька хвора, потрібна операція. А у неї взагалі немає дітей!
Надія Степанівна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все розпливалося.
— Але ж ми… ми ж спілкувалися цілий рік… Вона допомагала мені: носила покупки, їздила до лікарня…
— Вона готувала ґрунт, мамо. Входила в довіру. А потім використала тебе, коли ти була найвразливіша.
Надія Степанівна згадала, як познайомилася з Оленою. Було це в поліклініці, у черзі до лікаря. Жінка підсіла поруч, розговорились. Виявилося, що Олена теж сама, чоловік помер, донька далеко живе. Така ж самотня, як і вона.
Потім були випадкові зустрічі в магазині, у аптеці. Олена завжди була привітна, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами.
— Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? — продовжував Богдан. — Казав, що треба бути обережнішою з новими знайомими?
— Пам’ятаю, — кивнула Надія Степанівна. — Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погаОлена більше ніколи не подзвонила, а Надія Степанівна навчилася жити знову — тепер з легкістю в серці та мудрістю, що залишилася після бурі.
