— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала! — голос Дмитра тремтів від обурення. — Як ти могла повірити цій нахабній жінці?
— Не смій так говорити про Олену! — різко перебила його Ганна Іванівна. — Вона мені як рідна дочка!
— Рідна дочка? — Дмитро гірко засміявся. — Мамо, вона ж тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!
— Вона нічого не крала! Я сама їй віддала гроші! — Ганна Іванівна вдарила кулаком по столу. — І не твоя справа, на що я їх витрачаю!
— Моя справа, мамо! Це ж спадок від бабусі! Твоя пенсія і моя допомога! А вона взяла все й зникла!
Ганна Іванівна відвернулася до вікна. На вулиці падав дощ, краплі стікали по шибках, наче сльози. Але вона не плакала. Сльози вичерпалися вчора, коли вона усвідомила, що Олена її обдурила.
— Вона не зникла, — тихо промовила вона. — Вона поїхала до сестри у Львів. Казала, повернеться за місяць.
— Мамо, опам’ятайся! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона ж сирота!
— Може, знайшлася сестра… Може, з’явилася…
Дмитро підійшов до матері й взяв її за плечі.
— Мамо, подивись на мене. Олена Коваль — шахрайка. Вона спеціально зійшлася з тобою, щоб витягнути гроші. Таких, як ти, вона вже обдурила десятки.
— Звідки ти знаєш?
— Я найняв приватного детектива. Ось, дивись.
Він дістав із портфеля папку з документами й фотографіями.
— Олена Коваль, тридцять вісім років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фото з іншими жертвами.
Ганна Іванівна взяла папку тремтячими руками. На фотографіях вона побачила Олену в обіймах із різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.
— Це не може бути правдою, — прошепотіла вона.
— Мамо, вона витягла з тебе двісті тисяч гривень. Казала, що її донька хвора й потрібна операція. А в неї взагалі немає дітей!
Ганна Іванівна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все розпливалося.
— Але ж вона… ми ж цілий рік дружили… Вона мені допомагала, покупки носила, до лікарні їздила…
— Вона готувала ґрунт, мамо. Завойовувала довіру. А потім ударила, коли ти найменш цього чекала.
Ганна Іванівна згадала, як познайомилася з Оленою. Це було в поліклініці, у черзі до терапевта. Молода жінка сіла поруч, заговорили. Виявилося, що Олена теж сама, чоловік помер, донька далеко живе. Така сама самотня, як і вона.
Потім були випадкові й невипадкові зустрічі в магазині, в аптеці. Олена завжди була привітна, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами.
— Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? — продовжував Дмитро. — Казав, що треба бути обережнішою з новими знайомими?
— Пам’ятаю, — кивнула Ганна Іванівна. — Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погані.
— Не всі, мамо. Але багато хто. Особливо ті, хто занадто швидко стає найкращими друзями.
Ганна Іванівна заплющила очі. Вона пам’ятала той день, коли Олена прийшла до неї в сльозах. Розповіла, що її донька Марічка захворіла, потрібна термінова операція. Що грошей не вистачає, а час йде.
— Ганнусю, я не знаю, до кого звернутися, — плакала Олена. — Ти єдина близька мені людина.
І Ганна Іванівна віддала їй усі свої заощадження.
— Мам, а чому ти мені не сказала? — запитав Дмитро.
— Бо знала, що ти будеш проти. Ти ж її з самого початку недолюблював.
— Я відчував, що вона не щира. Занадто багато сміялася, занадто багато хвалила.
Ганна Іванівна підвелася й підійшла до серванта. Там стояла фотографія в рамці — вона й Олена біля фонтану в парку. Взяла рамку і шпурнула об підлогу. Скло розлетілося.
— Мамо! — злякався Дмитро.
— Дурна! — закричала Ганна Іванівна. — Стара дурРозбите скло лежало на підлозі, наче останній слід минулого, і вона відчула, як важкість раптом зникла — тепер вона була вільною.
